Обитель героїв
Шрифт:
– Ваші соратники були впевнені, що ви діяли в інтересах… м-м-м… темних ідеалів? Ваша відмова повернутися в Майорат їх помітно збентежила…
– О, так! – гірка усмішка скидалася на кривий поріз від ножа. – Спершу мої доблесні гвардійці вирішили, що я просто втік, прихопивши Омфалос. Загалом, правильно вирішили. Засідка на Чумі – вона була на мене, а не на квесторів. Але коли гвардійці побачили, як я втікаю від лицарів Ранкової Зорі, ведучи їх просто в пастку – впевнений, вони були в захваті! Ще б пак! На їхню думку, я діяв, як саме втілення Зла: підло, підступно, віроломно, порушуючи правила й нехтуючи заборонами… Обдурив усіх двічі: втік із
Тон Рене неприємно різонув слух барона. Раніше Конрад не помічав за пульпідором зарозумілого презирства.
– А насправді?
– Я вже казав вам. Вона вмирає, я хочу врятувати її! Овал Небес, коли ж ви нарешті повірите в мою щирість…
– Я вірю вам, вірю! – поквапливо перебив Кугута барон, відчуваючи, що сентиментальний Чорний Аспід зараз впаде в істерику. Напевно, служіння Темряві не минає марно. – І готовий допомогти. Я тільки одного не розумію: навіщо ви вплуталися в ці ігри? Юнак із пристойної родини, освічений чаклун, досвідчений пульпідор… Світло-Темрява, Добро-Зло, квести – за великим рахунком, просто хлоп'яцтво, забави дорослих невігласів, даруйте за прямоту. Ви розумний і діловитий, могли б…
– Розумний? Діловитий? Чаклун із пристойної родини?! – Рене вже кричав, люто бризкаючи слиною, і обер-квізитор відсунувся подалі. – Подивіться на мене, ваша світлосте! Я горбата потвора! Той квестор, якого я лікував, якщо не помиляюся, графського роду. їхній командор – ваш родич, так? – дворянин. А що скажете про білого квестора-некроманта, магістра й повного мага?! Він мій одноліток! І ви ще запитуєте…
Барон прикусив язик. Негарно вийшло. Почав розмову, не подумавши – тільки аби заговорити пульпідорові зуби, відволікти від слизької теми… Забув, твоя світлосте, хто з вас двох – фахівець із замовляння зубів?
– …Орден Зорі – єдиний орден, де для лицарського статусу не обов'язково бути дворянином! І я став лицарем! Чорним Аспідом! Втіленням темного боку рівноваги! Я досяг усього, чого може досягти людина мого походження і становища. Дворяни й маги, лицарі Вечірньої Зорі, служили мені, виконували мої накази…
Голос Рене набрав сили, став глибшим, у ньому пробилися владні нотки. Горбань більше не кричав, він говорив, промовляв: упевнено й велично. Кімната наповнювалася похмурою силою, як флакон аптекаря – отрутою; полум'я свічки злякано скулилося перед Темрявою, що підвела голову. Здавалося, ще трохи – й тонкі стіни пристановища не витримають, розваляться картковим будиночком під напором зсередини.
– О, цей солодкий тягар влади! Тягар слави! Тягар Темного Владики!
Раптово пульпідор замовк і знітився, наче Темрява, що зійшла на нього, покинула свого обранця. На грудях Рене, добре помітний у розщібнутому комірі сорочки, брався чорно-білими плямами медальйон. Омфалос нагадував пухир, налитий зсередини гноєм.
– Моїм кумиром з дитинства був Губерт Раптовий, – ледь чутно проказав горбань. – Я завжди хотів хоч крапельку бути схожим на герцога. Краса, сила, титул, слава… Що ж, я наблизився до ідеалу настільки, наскільки можливо: лицар Ордену Зорі, переможець Білого Голуба, Чорний Аспід… Треба піднятися на вершину, щоб звідтіля побачити: все даремно. Мураха перед драконом – ось хто я в порівнянні
– Ви хотіли передати крепундію Дозорові Сімох. Вірно?
Кугут тужно кивнув.
– Мабуть, я в змозі вам допомогти. Я знайомий з Гувальдом Мотлохом, верховним архіваріусом Дозору Сімох. Після повернення в столицю я міг би…
– Ви не жартуєте?!!
– Ні. Не скажу, що ми з верховним архіваріусом – близькі друзі… Але я спробую звести вас із ним. Якщо, звичайно, капітул Дозору не буде проти. І не треба мені дякувати! – Конрад жестом зупинив Рене, який побагрянів і почав задихатися від збудження. – Я ще нічого для вас не зробив. Почекайте результатів.
– Візьміть її.
Рене вимовив це так, немов розлучався з коханою.
– Хоча б на ніч. У вас вона буде в більшій безпеці. І потім… Я не хочу сьогодні бачити сни.
– Улещений вашою довірою, юначе, – барон не втримався і дозволив собі на йоту більше в'їдливості, ніж варто було. – Але я б порадив вам просто зняти медальйон і покласти поруч, на табурет.
– Візьміть, прошу вас!
«Зрештою, не такий уже й кошмар мені снився, – зітхнув фон Шмуц. – Хіба що наприкінці. З певної точки зору, це навіть цікаво…»
На жаль, аргументи не відзначалися переконливістю.
– Гаразд, я візьму. Вранці поверну.
– Храни вас Повзуча Благодать!
– Вам шкідливо нервуватися, юначе. Лягайте-но краще спати. У всіх нас видався тяжкий день. Хвала Вічному Мандрівцеві, він скінчився, і не так погано, як міг би. Добраніч.
Забравши свічку, барон залишив Чорного Аспіда наодинці зі здоровим сном.
SPATIUM XXТаємниця, що впала з балкона або Спогади Ефраїма Клофелінга
Колись, давно-давно, Ефраїму Клофелінгу виповнилося тринадцять років.
Зараз у це важко повірити. Але клаповухий, незугарний, худий попри всі зусилля мами, бабусі й доброї куховарки Тільди, підліток, улюблений син духівника Бруно, теж не йняв би віри теревеням про старезного гросмейстера-некроманта. Фантазії язикатих брехунів-трубадурів – ось як іноді виглядає життя людське, якщо дивитися не ззовні, а зсередини, як в'язень з темниці чи пташеня з яйця. Між двома іпостасями – сором'язливим юнаком і товариським старцем – пролягла прірва; але саме в тринадцятий день народження виникла перша тріщина, перший розлам майбутньої безодні.
Втім, зрідка, дивлячись у вікно на озеро Тітікурамба й бачачи за озером лиховісні вежі Чуриха, Ефраїм мріяв, як одного разу, могутній і переможний, у всеозброєнні магії, він завоює гніздо жахливих некротів і зробить його справжньою колискою Високої Науки, що творить чудеса в ім'я життя на землі.
У долі є почуття гумору.
Збігаючи сходами Цитаделі, стрибаючи через сходинку й насилу втримуючись від жагучого бажання з'їхати вниз по поруччі, – що, звичайно, негідно дорослої людини! – Ефраїм міркував про таємницю. Про таємницю глибин душі, відповідальну й, поза сумнівами, виняткову. Мабуть, у кожного в такому важливому віці є таємниця. Він здогадувався про це, але це його нітрохи не засмучувало. Далеко не кожен володіє секретами сильних цього світу, зовсім не кожного привітає милостивим потиличником його високість, п'ятий герцог д'Естрем'єр, – і вже точно не кожному лагідно посміхається Хендрик Високосний, чий злет породив пліток більше, ніж подвиги Нихона Сивочола.