І один у полі воїн
Шрифт:
— Хто ще живе тут? — запитав Генріх молодшу жінку
— Нас двоє.
— А хто спав на ліжкові вдень?
— Мама нездужає — час від часу їй треба відпочити Генріх глянув на стару і відвернувся: вона лише на мить звела на нього очі і немов обпекла його цим поглядом: стільки в ньому було спокійної зневаги і погорди людини, яка знає міру своїх сил і вирішила боротися до кінця.
— Я підшукую приміщення для комендатури.
Стара опустила руки на коліна і, закривши очі, відкинулася на спинку крісла. Тепер її пальці не тремтіли, але саме їх непорушна
— Хіба ви не знайшли кращого приміщення, ніж наше? — Молода жінка встигла теж опанувати себе — її голос звучав іронічно.
— Скеля, що за вашим домом, дуже зручна для спостережного пункту. Крім цих двох кімнат і кухні, тут немає інших приміщень?
— Як бачите.
Генріх пильним поглядом окинув кімнату. Чому крісло старої стоїть так незручно? Не біля вікна чи в якомусь затишному куточку, як звичайно люблять сидіти старі люди, а посеред стіни, немов його поставлено отут навмисне, щоб щось затуляти. У гірських селищах, де будиночки звичайно туляться на невеличкому рівному клаптику землі або скелі і де доводиться заощаджувати кожен метр житлової площі, часто роблять стінні потайні шафи, але їх «таємницю» легко розкрити з першого погляду, бо дешевенькі обої по вирізу дверцят швидко стираються. Тут малюнок і колір обоїв рівний. Але це вгорі, а за кріслом… може, варт спробувати?
Швидко ступивши вперед, Генріх схопив крісло за поруччя, легко підняв його разом з старенькою, що в ньому сиділа, і опустив трохи далі від того місця, де воно стояло. Обидві жінки не встигли опам'ятатися. Та й сам Генріх не пам'ятав, як він вихопив пістолет, як натискав лівою рукою на якусь майже непомітну кнопку в стіні. Розумом він ще не осягнув своїх дій, не склав будь-якого плану, але відчував, що саме так він мусить діяти.
Дверцята розкрилися. В глибині шафи, притиснувшись до її задньої стінки, стояв мужчина…
Жінки скрикнули: молодша — розпачливо, старша — погрозливо. Так, стара жінка ступила вперед і загородила своїм тілом отвір у стіні.
— Виходьте! — не зважаючи на неї, тільки трохи вище піднявши пістолет, спокійно сказав Генріх.
Мужчина зробив рух і, прикусивши губу, застогнав. Тепер і молодша зірвалася з місця. Кинувшись до чоловіка, вона підхопила його під руки і обережно довела до крісла, в якому хвилину тому сиділа її мати. На ліву ногу мужчина ступити не міг.
— Хто ви?
— Андре Ренар, інженер з Парижа.
— Чому ховалися?
— Бо приїздив сюди без перепустки. На ґанку почулися кроки.
Генріх мало не штовхнув Ренара назад у шафу. Захлопнувши дверцята, він притиснув до них крісло і сів у нього, витягнувши вперед ноги і помахуючи стеком.
У двері постукали. Увійшов Базель.
— Месьє
— Гукніть мого денщика!
За мить Базель повернувся вже з Куртом.
— Курт, — промовив Генріх, натискаючи на кожне слово, — це людина з Понтею, і мені здається, що з месьє ми зустрічаємось не вперше. Ти мене зрозумів? А тепер відведи заарештованого в машину і пам'ятай — ти відповідаєш за нього головою.
— Месьє офіцер, тут якесь непорозуміння! — простогнав приголомшений несподіваним поворотом подій Базель. — Я… я…
Але Курт не дав йому скінчити — схопивши донощика за комір, він виволік його у передпокій, а звідти на ґанок.
— Замкніть двері! — наказав Генріх Луїзі.
Нічого не розуміючи, та машинально повернула ключ у замку. Тим часом Генріх знов відкрив дверцята шафи.
— Месьє Ренар, — сказав він владно. — У нас з вами дуже мало часу, а тому не будемо його гаяти. Прошу вас пройти в ту кімнату, а дами хай лишаються тут. Заспокойте їх і накажіть пильно стежити, щоб ніхто нам не завадив.
Андре Ренар хитнув головою у бік дружини і тещі і мовчки поплигав на одній нозі у суміжну кімнату.
Генріх пройшов слідом і щільно причинив двері.
— Я вас слухаю, месьє офіцер! — спокійно сказав він. Генріх мовчки витяг з кишені фотокартку Поля Шеньє.
— Пізнаєте?
Жоден м'яз на виснаженому обличчі Андре Ренара не здригнувся, лише очі, що горіли досі якоюсь гарячковою напругою, раптом пригасли, як у людини, яка відчула смертельну втому.
— Ви прийшли мене арештувати? Навіщо тоді вся ця комедія? Чи, може, ви ще не переконались остаточно, що перед вами Поль Шеньє? В'язень номер…
Андре Ренар закотив рукав сорочки і з викликом глянув на Генріха, простягнувши вперед ліву руку. На внутрішній стороні передпліччя, впродовж його чорніли наколоті цифри: 2948.
— Я рискую головою, граючи цю, як ви кажете, комедію! Сподіваюсь, ви розумієте, що цю фотокартку мені вручено не для того, щоб нею милуватися? До речі, застерігаю: такі фото мають всі офіцери, що командують загонами, кинутими на розшуки Поля Шеньє. Я, звичайно, маю цілковиту змогу його арештувати, але цього не зроблю. А щоб ви переконалися, що я прийшов до вас розмовляти, як рівний з рівним, — візьміть! — Генріх поклав перед співрозмовником свій пістолет. — Не бійтеся, беріть. Перевірте, чи заряджений. Ну, от так. Тепер ви озброєні і в разі чого можете захищатись. Адже я певен — ви скоріше згодитесь на негайну смерть на волі, ніж на конання під землею.
— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!
— Як сказала Долорес Ібаррурі?
На устах Андре Ренара вперше промайнула посмішка. Він зробив рух, немов хотів потиснути руку свого співрозмовника. Та раптом тінь недовіри знову промайнула в його очах.
— Я не знаю, хто ви, а на вас оцей мундир. І, признатися, не розумію, чого ви від мене хочете.
— Дізнатися про таємницю підземного заводу!
— Де в мене гарантія, що ці відомості підуть на добро, а не на зло мого народу?