І один у полі воїн
Шрифт:
— Гарантія — здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.
— Тоді для кого ж?
— Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?
«Він має рацію, — подумав Андре Ренар. — Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустимо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу… Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те,
— Пам'ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та я і не хочу накладати своєю головою — адже до села може завітати цілий загін, всі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами…
— Стривайте, у вас може бути ще один хід — дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!
— Я про це вас не запитую і слова!
— Гм… схоже, на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!
Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з'явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?
Андре Ренар весело посміхнувся. Так само весело посміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Охопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.
— Я мушу попросити пробачення у дам, — схвильовано сказав Генріх. — Єдине, моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.
— О месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!
— Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота — Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.
— Луїза вже налагодила зв'язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.
— Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.
— Не треба…
— Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!
— Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!
— О месьє, невже ви не вип'єте з нами вина? — вигукнула мадам Матран. — Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!
— Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина…
— Тоді зачекайте лише одну хвилинку!
Стара жінка, з несподіваною для її років швидкістю, підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев'язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева
— Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!
— Я зберігатиму її не лише як пам'ятку, а й як священну реліквію, — серйозно сказав Генріх. — І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.
Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.
— Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, — сказала вона, витираючи сльози. — Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.
— І про те, месьє, що ви мені повернули життя, — тихо додала Луїза.
— Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне, ніколи ми з вами не побачимось!
— Так я і не дізнаюсь, хто ви?
— Друг!
— Тоді прощай, друже!
Андре і Генріх обнялись і поцілувалися.
На зворотному шляху до Сан-Ремі Генріх вів машину на великій швидкості. Тепер, коли в кишені лежали, нарешті, такі важливі дані про підземний завод, не можна було гаяти й хвилини.
— Ну, як сьогодні? — з надією запитав Міллер, коли Генріх подзвонив йому з свого номера.
— На жаль, не можу порадувати. Тільки й того, що здається, спіймав того макі, який в мене стріляв.
— А де ж він?
— Курт зараз вам його приставить. Гадаю, що я не помилився, хоча всяк буває. Потримайте його кілька днів, щоб добре настрахався, а потім допитайте.
— У мене він признається! — впевнено гукнув Міллер у трубку.
… А за кілька днів таємницю оптичних приладів для автоматичного прицілювання при бомбометанні з повітря почали вивчати за тисячі кілометрів від Проклятої долини.
МІЛЛЕР ОДЕРЖУЄ ПРЕМІЮ
Генерал Еверс не ніс відповідальності за успіх розшуків Поля Шеньє. Його обов'язки в цьому випадку обмежились тим, що він надав у розпорядження Міллера певну кількість солдатів і офіцерів. Адже загони, що провадили розшуки, не подавали рапортів про наслідки операцій до штабу дивізії, не одержували звідти вказівок. Все це робила служба СД, тобто Міллер. Спочатку вважали, що розшуки триватимуть день-два, та ось уже минуло чотири доби, а на жоден слід Поля Шеньє ніхто не натрапив. Еверс десь у глибині душі радів з цього. Й не тому, звісно, що він хоч трохи співчував втікачеві. Навпаки! Генерал розумів, якої колосальної шкоди завдасть фатерландові Шеньє, коли тому пощастить викрити таємницю підземного заводу. Коли б утікач потрапив до рук Еверса, він, не вагаючись, пристрелив би його. Але невдачі есесівців і Міллера якоюсь мірою компенсували почуття образи, яке відчув генерал, коли виявилось, що йому не довіряють. Так, саме втеча Поля Шеньє відкрила генералові очі на те, що від нього не тільки приховували справжнє місцерозташування підземного заводу, а не назвали його навіть тепер, коли вдалися до нього по допомогу у розшуках. Не сказали навіть того, що ж, власне, виробляє завод.