Оголошено вбивство

Кристі Агата

— Справа не у твоїх мізках або в тій сірій каші, що замінює тобі мізки. Справа у твоїх очах. Ідеться про те, що ти бачила.

— Але ж я нічого не бачила.

— Проблема з тобою, Мерґатройд, як я вже тобі сказала, полягає в тому, що ти не хочеш спробувати. Ну ж бо, напруж увагу. Ось що сталося. Незалежно від того, хто зазіхав на життя Леті Блеклок, він був у вітальні того вечора. Він (я кажу він, бо так легше, проте я не бачу причини, чому це мав бути чоловік, а не жінка, якщо, звісно, обминати увагою той факт, що всі чоловіки — брудні собаки), так-от, він попередньо змастив ті другі двері, які ведуть до вітальні і начебто були забиті цвяхами чи щось таке. Не запитуй мене, коли він їх змастив,

бо це тільки заплутує справу. Фактично в будь-який час я можу увійти в будь-який дім у Чипінґ-Клеґорні й робити там усе, що мені заманеться, протягом півгодини. Для цього треба лише з'ясувати, коли туди приходять поденні робітниці і коли господарі йдуть із дому, куди вони йдуть і як довго вони там затримаються. У такому з'ясуванні немає нічого складного. А тепер міркуймо далі. Він змастив ці другі двері. Тепер їх можна було відчинити беззвучно. Ось за якою схемою все відбувалося: світло гасне, двері А (головні двері) розчиняються навстіж. Вимахування ліхтарем, ілюзія пограбування. Тим часом, поки ми всі отетеріли, Ікс (це найкращий термін для того персонажа) спокійно прослизає крізь двері В у темний хол, заходить за спину того швейцарського ідіота, двічі стріляє в Леті Блеклок, а потім стріляє у швейцарця. Кидає револьвер і, поки ледачі мислителі на зразок тебе анітрохи не сумніваються в тому, що стріляв швейцарець, знову прослизає назад до вітальні на той час, коли комусь знову вдається увімкнути світло. Ти все зрозуміла?

— Так… так… але хто то був?

— Якщо ти цього не знаєш, Мерґатройд, то й ніхто не знає.

— Я? — стривожено защебетала міс Мерґатройд. — Але ж я анічогісінько не знаю. Я справді анічогісінько не знаю, Гінч!

— Застосуй те сміття, яке ти називаєш своїм мозком. Почни з того, де був кожен, коли погасло світло.

— Я не знаю.

— Ні, ти знаєш. Ти мене дратуєш, Мерґатройд. Ти знаєш, де була сама, чи не знаєш? Ти була за дверима.

— Так, так… я була. Вони вдарили мені в мозоль, коли відчинилися.

— Чому ти не підеш до доброго педикюрника замість клопотатися над своїм мозолем? Ти скоро здобудеш собі зараження крові. Отже, ти знаєш — ти була за дверима. Я стояла біля камінної полиці, висолопивши язика від спраги. Леті Блеклок — біля столу, що під аркою, простягши руку, щоб узяти портсигар. Патрик Симонс пройшов під аркою до меншої вітальні, де господиня дому виставила трунки. Ти згодна?

— Так, так, я все це пам'ятаю.

— Добре, тоді пригадай також, що хтось пішов за Патриком у ту кімнату чи тільки зрушив із місця, щоб піти за ним. Хтось із чоловіків. Лихо тільки в тому, що я не пам'ятаю, чи то був полковник Істербрук, чи Едмунд Светенгем. А ти пам'ятаєш?

— Ні.

— Ти не пам'ятаєш! Але була ще одна людина, яка вийшла до меншої вітальні, — Філіпа Геймс Я це дуже чітко пам'ятаю тому, що пам'ятаю, як звернула увагу на те, яка в неї гарна і рівна спина, і я тоді сказала собі: «Ця дівчина здавалася б дуже гарною на коні». Я дивилася на неї й думала саме про це. Вона пройшла до камінної полиці в іншій кімнаті. Я не знаю, що їй там було треба, бо саме в ту мить світло погасло.

Отже, таким тоді було розташування людей. У дальній вітальні перебувають Патрик Симонс, Філіпа Геймс і або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем — ми не знаємо, хто з них двох. А зараз, Мерґатройд, будь уважною. Найімовірніше, це зробив один із тих трьох. Якщо котрийсь із присутніх у вітальні захотів вийти в ті далекі двері, він би, природно, доклав усіх зусиль, щоб бути у зручному місці, коли погасне світло. Тому, згідно з моїм припущенням, за всією ймовірністю, то був один із тих трьох. І в цьому випадку, Мерґатройд, ти нічим не зможеш допомогти!

Міс Мерґатройд радісно всміхнулася.

— З другого боку, —

провадила Гінчкліф, — існує можливість, що то був не один із тих трьох. І ось тут твоя роль стає вирішальною, Мерґатройд!

— Але звідки я можу знати нехай там що?

— Бо, як я сказала раніше, якщо не знаєш ти, то й ніхто не знає.

— Але я справді не знаю! Я нічого не могла бачити!

— Ой ні, ти могла! Ти єдина людина, яка могла бачити. Бо ти стояла за дверима. Ти могла дивитися на ліхтар, бо двері були між тобою й ним. Ти була обернута обличчям в інший бік, у той самий, куди вказував ліхтар. Решта людей були засліплені. Але ти не була засліплена.

— Ні, ні, мабуть, не була, але я нічого не бачила, пучок світла від ліхтаря ковзав у всі боки, туди й сюди…

— І що він тобі показував? Він зупинявся на обличчях, чи не так? І на столах? І на стільцях?

— Так… так… він зупинявся… Міс Баннер із широко роззявленим ротом, очі в неї вибалушені й моргають…

— Ось це нам і треба! — Іїнчкліф зітхнула з полегкістю. — Труднощі полягають у тому, щоб скористатися з твоєї сірої речовини. Розповідай далі!

— Але я нічого більше не бачила, справді, не бачила.

— Ти хочеш сказати, ти бачила порожню кімнату? Ніхто ніде не стояв? Ніхто ніде не сидів?

— Ні, звичайно ж, ні. Міс Баннер стояла з роззявленим ротом, а місіс Гармон сиділа на підлокітнику крісла. Вона міцно заплющила очі, а пальці стисла в кулаки й затулила ними обличчя — як дитина.

— Дуже добре, ти описала мені місіс Гармон і міс Баннер. Невже ти досі не розумієш, до чого я тебе веду? Головна проблема в тому, що я не хочу вкладати думки в твою голову. Та коли ми вилучимо все, що ти бачила, ми можемо перейти до дуже важливого пункту: а чи було щось таке, чого ти не бачила?. Ти мене зрозуміла? Поруч зі столами, стільцями, хризантемами та всякою всячиною були також різні люди: Джулія Симонс, місіс Светенгем, місіс Істербрук — або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем — Банч Гармон і Дора Баннер. Переглянь їх усіх. А зараз думай, Мерґатройд, думай, чи не пригадаєш когось із тих людей, кого точно там не було?

Міс Мерґатройд трохи підстрибнула, коли гілка вдарила знадвору в шибку вікна. Вона заплющила очі і стала мурмотіти сама до себе:

— Квіти… на столі… велике крісло… пучок світла від ліхтаря дійшов ще тільки до тебе, Гінч… місіс Гармон, так…

Телефон лунко задзвонив. Міс Гінчкліф підійшла до нього.

— Я вас слухаю? Станція?

Слухняна міс Мерґатройд, із заплющеними очима, намагалася оживити ніч 29 жовтня. Ліхтар повільно обертається… гурт людей… вікна… канапа… Дора Баннер… стіна… стіл, а на ньому лампа… арка… несподіваний плювок револьвера…

— … але ж це дивовижно! — сказала міс Мерґатройд.

— Що? — розлютовано кричала Гінчкліф у телефонну слухавку. — Він там від самого ранку? З якого часу? Будьте ви прокляті, і ви телефонуєте мені тільки тепер? Я звернуся в Товариство захисту тварин зі скаргою на вас. Недогляд? І вам більш немає чого сказати?

Вона брязнула слухавкою.

— Знайшовся собака, — сказала вона. — Рудий сетер. Сидить на станції від самого ранку — від восьмої години. Без краплі води. І ті йолопи тільки тепер зателефонували мені. Я негайно його заберу.

Вона вибігла з кімнати. Міс Мерґатройд тонким голосом закричала їй навздогін.

— Але послухай, Гінч, я скажу тобі дивовижну річ!.. Я не розумію, як це могло…

Міс Гінчкліф вибігла у двері й помчала до сараю, який правив за гараж.

— Ми поговоримо, коли я повернуся, — крикнула вона. — Я не можу чекати, щоб забрати тебе із собою. У тебе на ногах, як завжди, хатні капці.

Вона натисла на стартер автомобіля й одним ривком вивела його з гаража. Міс Мерґатройд спритно відстрибнула вбік.