Оголошено вбивство
Шрифт:
Кредок повільно промовив:
— У мене був ніби проблиск — але тепер я нічого не бачу. Дивно, чому вона згадала про перли?
— Справді, вона згадала про перли. Що б це могло означати?
— Чи міс Блеклок завжди носить цей потрійний разок перлів?
— Так, завжди. Іноді ми сміємося з неї. Вони надто яскраво створюють враження фальшивих, чи не так? Але, мабуть, вона вважає їх дуже модними.
— Може бути й інша причина, — повільно проказав Кредок.
— Ви ж не хочете сказати, що вони справжні. О, справжніми бути вони ніяк не можуть.
— Чи дуже часто вам доводилося бачити справжні перли
— Хай там як, а вони тепер не мають значення. Лише міс Марпл тепер має значення. Ми повинні знайти її.
Вони повинні знайти її, поки не буде пізно — та, можливо, вже надто пізно. Ті нашкрябані олівцем слова означали, що вона вийшла на слід… А це небезпечно — жахливо небезпечно. І де, у біса, Флетчер?
Кредок вийшов із будинку вікарія і рушив туди, де покинув свій автомобіль. Шукати — ось і все, що він міг зробити, — шукати.
І тут із-під низько похиленого гілля лаврів до нього озвався голос:
— Сер! — сказав сержант Флетчер. — Сер…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ТРИ ЖІНКИ
У садибі «Літл-Педокс» закінчили вечеряти. За столом панувала ніякова мовчанка.
Патрик, із прикрістю усвідомлюючи, що він потрапив у неласку до тітки Леті, робив лише спазматичні спроби розпочати розмову, але ніхто йому на них не відповідав. Філіпа Геймс поринула в роздуми. Міс Блеклок також облишила намагання поводитися з притаманною їй веселістю. Вона перевдяглася до вечері й зійшла вниз у намисті з камей, але вперше страх виднівся в її обведених темними колами очах і виявляв себе в тремтінні рук.
І тільки Джулія зберегла протягом усього вечора свій вираз цинічної незворушності.
— Пробачте мені, Леті, — сказала вона, — що я не можу негайно спакуватися й покинути ваш дім. Бо, думаю, поліція мені цього не дозволить. Проте я не стану довго муляти вам очі — чи як там кажуть, бо незабаром сюди з'явиться інспектор Кредок із ордером на мій арешт і надіне на мене наручники. Власне кажучи, мене дивує, чому він досі цього не зробив.
— Він шукає стару леді — міс Марпл, — сказала міс Блеклок. — Ви гадаєте, її теж убили? — запитав Патрик із суто науковою цікавістю. — Але чому? Що їй могло бути відомо?
— Я не знаю, — похмуро відказала міс Блеклок. — Можливо, міс Мерґатройд щось їй сказала.
— Якщо її теж убито, то, виходячи з логічних міркувань, це могла зробити тільки одна особа.
— Хто?
— Гінчкліф, звичайно, — сказав Патрик із тріумфом у голосі. — Адже міс Марпл бачили востаннє саме там — у садибі «Боулдере». Моє розв'язання проблеми полягає в тому, що шукати її тіло треба саме там.
— Мені болить голова, — тупо промовила міс Блеклок. Вона притиснула пальці до лоба. — Навіщо Пнч убивати міс Марпл? Це не має сенсу.
— Це мало б сенс у тому випадку, якби Пнч убила Мерґатройд, — переможно заявив Патрик.
Філіпа вийшла зі своєї апатії, щоб сказати: — Пнч не могла вбити Мерґатройд.
— Вона могла б, якби Мерґатройд натрапила на доказ того, що Пнч скоїла якийсь злочин.
— Хай там як, а Пнч була на станції, коли Мерґатройд було вбито. — Вона могла вбити Мерґатройд перед тим, як
Вона опустила голову на руки. Через мить підвела погляд і напруженим голосом попросила пробачення.
— Пробачте. Я… я втратила над собою контроль.
— Усе гаразд, тітко Леті, — сказав Патрик із почуттям. — Я догляну за вами.
— Ти? — це було все, що сказала Летиція Блеклок, але розчарування в тоні її голосу пролунало майже як звинувачення.
Цей діалог відбувся перед самою вечерею, а Міці ще й додала напруги, увійшовши та оголосивши, що не готуватиме вечерю.
— Я нічого більше не робити в цей дім. Я йти до своя кімната. Я замикатися там до ранку. Я боятися — тут убивати надто багато людей — ту міс Мерґатройд із її дурним англійським обличчям, кому треба було вбивати її? Лише маніякові! Маніяк десь тут, близько. А маніякові байдуже, кого він убивати. Але я не хочу, щоб мене вбивати. Я бачити тіні на кухні, я чути там шарудіння, мені ввижатися хтось на подвір'ї, а потім я бачити, як ковзає тінь під дверима, і чути, як хтось підходить. Тому я йти до своя кімната й замикати двері, а може, ще й привалити їх шафою. А вранці я сказати той брутальний полісмен, що я втікати звідси. А якщо він мені не дозволити, я сказати: «Я горлати, горлати й горлати, аж поки мене не відпустять звідси!»
Усі, знаючи, на що спроможна Міці в галузі крику, здригнулися від страху на цю погрозу.
— Отже, я пішов до своєї кімнати, — сказала Міці, повторивши свою заяву, щоб ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо її намірів.
Суто символічним рухом вона скинула кретоновий фартух, який носила.
— Добраніч, міс Блеклок. Можливо, вранці ви вже не бути жива. Тому, на цей випадок, я сказати вам: «Прощай!»
Вона рвучко обернулася й пішла, і двері м'яко зачинилися за нею зі своїм тонким скрипом.
Джулія підвелася на ноги.
— Я приготую вечерю, — сказала вона притаманним їй сухим, діловим тоном. — Це буде набагато кращий вихід для вас, аніж терпіти мене тут за столом, поруч із вами. Патрикові, оскільки він зголосився бути вашим головним охоронцем, я радила б куштувати першим кожну вашу страву. Я не хочу, щоб мене звинуватили, окрім усього іншого, ще й в отруєнні.
Тож Джулія пішла на кухню й приготувала чудову вечерю. Філіпа вийшла за нею й запропонувала допомогти, але Джулія твердо сказала, що не потребує нічиєї допомоги. — Джуліє, я хочу тобі щось сказати…
— Зараз не час для дурних зізнань, — твердо сказала Джулія. — Повертайся до їдальні, Філіпо.
Тепер вечеря закінчилася, і вони перейшли до вітальні, де зібралися пити каву за невеличким столом біля каміна — ніхто, здавалося, не мав чого сказати. Вони чекали — і це було все.
О пів на дев'яту зателефонував інспектор Кредок.
— Я приїду до вас менш як через чверть години, — повідомив він. — Я приведу із собою полковника та місіс Істербрук і місіс Светенгем та її сина.
— Але ж, інспекторе… Я не зможу прийняти стільки людей сьогодні ввечері.