Оголошено вбивство
Шрифт:
— Атож, — сказала міс Марпл. — Я розумію.
— Це одна з тих трьох. Я не знаю, котра. Але я довідаюся!
— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Але чи вона — я маю на увазі міс Мерґатройд — сказала це точно так, як ви мені передали?
— Тобто як це точно так, як я передала?
— О, моя люба, як мені вам пояснити? Ви сказали це так. Там її не було. Майже з однаковим наголосом на кожному слові. Розумієте, ви можете це сказати принаймні двома способами. Ви можете сказати: «Її там не було». Тобто підтверджуючи вже висловлену підозру. Або ви можете сказати (дуже схоже на те, як ви сказали тепер): «Там її не було», зробивши очевидний наголос
— Я не знаю. — Міс Гінчкліф похитала головою. — Я не пам'ятаю… Як я можу пам'ятати? Я думаю, атож, я думаю, вона сказала: «Її там не було». Це досить природно, як мені здається. Але, власне кажучи, я не знаю. А яка різниця?
— Думаю, різниця є, — замислено сказала міс Марпл. — І вона вказує на дещо, не дуже ясно, але вказує. Атож, різниця вельми помітна.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ЗНИКЛА
Листоноша, на превелике своє невдоволення, віднедавна одержав розпорядження розносити листи в Чипінґ-Клеґорні не тільки вранці, а й пополудні.
Цього конкретного полудня він залишив три листи в «Літл-Педоксі» за десять хвилин до п'ятої..
Один був адресований Філіпі Геймс і написаний школярським почерком; два інші — міс Блеклок. Вона розпечатала їх, коли вона й Філіпа сиділи за чайним столом. Рясна злива дозволила Філіпі покинути «Даяс-Хол» сьогодні раніше, бо після того як вона позачиняла теплиці, робити їй більш не було чого.
Міс Блеклок розірвала першого конверта, у якому був рахунок за ремонт кухонного бойлера. Вона сердито пирхнула:
— Ціни Даймонда абсурдні — цілком абсурдні. Проте я не маю підстав сподіватися, що хтось узяв би менше.
Вона відкрила другого листа, написаного незнайомим їй почерком:
Дорога тітонько Леті
Сподіваюся, ви не проти, якщо я приїду до вас у четвер? Я написала Патрикові два дні тому, але він не відповів. Тому я гадаю, ми про все домовилися. Мати збирається приїхати до Англії наступного місяця й сподівається тоді зустрітися з вами.
Мій поїзд прибуває в Чипінґ-Клеґорн о чверть на сьому вечора. Вам це зручно?
Щиро ваша Джулія Симонс.
Міс Блеклок спершу прочитала цього листа з чистим подивом, а потім із похмурим нерозумінням. Вона подивилася на Філіпу, яка всміхалася над листом сина.
— Джулія і Патрик уже повернулися, ти не знаєш?
Філіпа підвела очі.
— Атож, вони прийшли відразу після мене. Зараз вони, певно, перевдягаються. Вимокли під дощем.
— Можу я попросити тебе покликати їх?
— Звичайно.
— Стривай хвилину, я хочу, щоб ти це прочитала.
Вона простягла Філіпі листа, якого одержала. Філіпа прочитала й спохмурніла.
— Я не розумію…
— Так само не розумію і я… Гадаю, я маю право на пояснення. Поклич Патрика та Джулію, Філіпо.
Філіпа гукнула, стоячи внизу сходів.
— Патрику! Джуліє! Міс Блеклок хоче вас бачити.
Патрик збіг униз сходами й увійшов до кімнати.
— Не йди, Філіпо, — сказала міс Блеклок.
— Привіт, тітко Леті, — весело сказав Патрик. — Я вам потрібен?
— Так потрібен. Можливо, ти поясниш мені це?
На обличчі Патрика з'явився вираз майже комічної розгубленості, коли він читав листа.
— Я ж хотів послати їй телеграму! Що я за осел!
— Цей лист, я сподіваюся, від твоєї сестри Джулії?
— Так,
— Тоді поясни мені, будь ласка, хто та молода жінка, яку ти привів сюди як Джулію Симонс і яку я вважала твоєю сестрою і своєю родичкою.
— Розумієте… тітко Леті… справа в тому… я спробую вам пояснити… звісно, мені не слід було робити це… Але мені так хотілося утнути якийсь жарт. Якщо дозволите мені пояснити…
— Я чекаю твоїх пояснень. Хто ця молода жінка?
— Я зустрівся з нею на одному коктейлі, відразу по тому як демобілізувався з армії. Ми почали розмовляти, і я сказав їй, що їду сюди, і тоді нам спало на думку, що було б непоганим жартом, якби я привіз її сюди… Річ у тому, що Джулія, справжня Джулія шалено мріяла про театр, і мати пережила кілька нападів — так їй цього не хотілося, — проте Джулії пощастило приєднатися до цікавої трупи в Перті чи десь там, і вона вирішила спробувати — але, щоб мати не турбувалася, вселити їй думку, що вона тут, зі мною, навчається на адміністратора як добра й порядна дівчина.
— Я все ж таки хочу знати, хто ця молода жінка.
Патрик із полегкістю обернувся, коли Джулія, холодна й незворушна, увійшла до кімнати.
— Нашу витівку викрито, — сказав він.
Джулія підняла брови. Потім, спокійнісінька, пройшла вперед і сіла.
— Окей, — сказала вона. — Так тому й бути. Ви, певно, дуже розгнівалися? — Вона подивилася з незворушною цікавістю на вираз обличчя міс Блеклок. — На вашому місці я була б дуже сердита.
— Хто ти? Джулія зітхнула.
— Я гадаю, настала та мить, коли я повинна розповісти все начистоту. Що ж, почнімо. Я одна з частин комбінації Піп-і-Емма. Якщо висловитися точніше, то мене звуть Емма Джоселін Стамфордис — щоправда, батько рано відмовився від прізвища Стамфордис. Думаю, згодом він називав себе де Курсі.
Мій батько й мати, дозвольте мені розповісти вам, розлучилися десь через три роки, після того як народилися Піп і я. Кожне з них пішло своєю дорогою. І вони розділили й нас Я дісталася батькові. Загалом він був поганим батьком, хоч і дуже чарівним. Протягом певних вельми занудних періодів я виховувалася в монастирях, коли батько зовсім не мав грошей або готувався взяти участь у якійсь особливо ницій афері. Він мав звичай щедро оплачувати перший семестр мого перебування в монастирі, а потім зникав і залишав мене в руках черниць на рік або два. У проміжках часу між тими періодами ми з ним іноді жили цікавим життям, обертаючись у космополітичному товаристві. Проте війна остаточно нас розділила. Я не маю жодного уявлення про те, що сталося з ним. Мені довелося пережити кілька власних пригод. Протягом певного часу я перебувала в лавах Французького Опору. То був незабутній досвід. Щоб скоротити довгу історію, скажу, що я приїхала до Лондона й почала думати про своє майбутнє. Я знала, що брат матері, з яким вона мала жахливу сварку, помер дуже багатою людиною. Подивилася його заповіт, чи немає там чогось для мене — там не було нічого. Тобто не було нічого в прямому розумінні. Я навела кілька довідок про його вдову — вона, схоже, була тяжко хвора, жила на ліках і потроху вмирала. Усі свої надії, як я зрозуміла, я могла покладати лише на вас. Вам мала дістатися величезна купа грошей, і вам не було на кого їх витрачати. Я буду з вами цілком відверта. Мені спало на думку, що я могла б познайомитися й подружитися з вами й ви могли б відчути до мене симпатію — адже багато чого змінилося, хіба ні, відтоді як дядько Рендел помер? Скільки тих грошей провалилося в прірву під час катастрофи, яка навалилася на Європу! Я подумала, а може, ви пожалієте нещасну дівчину-сироту, саму-одну у світі, і надасте їй невеличке утримання?