Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Справжня, неминуча зустріч була літом, перед самими жнивами. Вона верталася з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою дорогою до лісу чи бозна-куди.
Йшли назустріч одне одному, зближалися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані, — аж нарешті стали. Стояли одне проти одного нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. «Ти» чи «ви» — билося їй у голівці.
Інстинкт жінки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього ще
— Ви куди? — спитала.
І цим чужим їм обом «ви» вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися і знову нишком говорили собі «ти».
Немає у світі нічого більш зворушливого, як той перехід дітей з «ти» на «ви», а потім знову — на «ти».
Чим скоріше, тим краще. Від любові, як від смерті, встерегтися не можна.
Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби всі пари, призначені долею, зуміли віднайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.
Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грає на фортепіано…
Пристали і слухали.
У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця пісня вражала.
Їй (о серце жіноче, скільки в тебе очей, скільки в тебе вух!) впало на думку, що це, певно, грає одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йти.
А він так заслухався, що навіть не помітив її руху.
Опам'ятавшись, він сказав:
— Моя жінка мусить вміти грати на фортепіано.
Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:
— Я не маю слуху.
Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:
— Кожне твоє слово, любко, це музика.
Скрипко душі людської, хто тебе настроює, що раз твоя музика правда, якої хіба у бога шукати, а раз — фальш, якій назви немає?
Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:
«А все ж… а все ж таки… господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом».
Про цю кривду роздумувала ген-ген і пізніше. Він був уже жонатий. Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!
— З комсомолу слід би виганяти не тільки за те, що зробив що-небудь погане, але й за те, що не вчинив нічого хорошого, — сказав хлопець, який довгий час походив у «зневірених».
Що ж — повіримо неофітові.
Мені особисто вже не треба, щоб чоловіки упадали за мною, але ще треба, аби людям здавалося, що воно так.
Чужий досвід — теорія, яка вимагає практики на полі власної шкіри.
Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено од його імені, він, напевно, підняв би клопотання про зміну свого прізвища.
Кінець кінцем треба усвідомити і тим, яким хамлять, і тим, що самі хамлять, що грубіянство і хуліганство не входять у комплекс нервових захворювань.
Признаюся до гріха: мене не цікавить назва стилю, в якому написана картина. Мені однаково, котрий це буде з «ізмів». Я вимагаю від картини одного: аби вона так зачарувала мене, щоб я відійти від неї не могла, ба навіть уві сні марила нею.
Відомо, що жіночий рід з природи химерний і непослідовний. В юності хочуть бути старшими За свої роки. У зрілому віці — молодшими. Проте в жодному випадку не хочуть бути старими. Є це єдина послідовність химерного жіночого роду.
Ще одна премія, ще одні відпускні — і я повністю розквитаюся із своїми матеріальними боргами. А як звільнитися від моральних?
Із старінням, як з підвищеною температурою: краще уникати термометра, ніж постійно нервуватись. Аналогічно з дзеркалом.
Дивне, але правдиве: ті, що горлають, ніби їм плювати на громадську думку, якраз найбільше прислухаються до неї.
Плаття на жінці — прилюдний показ моди. Білизна — такий же показ, але виключно за запрошенням.
— Усе відносне на білому світі, — сказала Курка. — Від того, що зоологи признали в мене найкоротшу пам'ять, я не втратила ні на коханні, ні на пошані у Півня.
Поміж улесливо покірним та презирливо нахабним тонами є десь той властивий, що ніби золотий казковий ключик відкриває нам людські серця.