Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Що це? Гро­ма­да заг­вал­ту­ва­ла - це пи­сар до­чи­тав. Уже час.

Вiн зняв шап­ку й по­чав:

–  Люди доб­рi!…

Громада тро­хи вщух­ла.

–  Петро щось ка­же, слу­хай­те!

–  Та чо­го там йо­му тре­ба?

–  Та слу­хай­те вже, що чо­ло­вiк ка­же!

Петровi пе­ре­хо­пи­ло дух, вiн лед­ве ди­хав.

–  Люди доб­рi! Прос­тiть ме­не, бо я зло­дiй! Я вкрав з га­ма­зеї…

I те про­мо­вив­ши, вiн упав до нiг гро­ма­ди.

***

Громада лед­ве зро­зу­мi­ла, за вi­що Пет­ро зве се­бе зло­дiєм, бо нi­ко­му й на дум­ку не впа­ло, що з га­ма­зеї вкра­де­но. Пи­сар зве­лiв був ареш­ту­ва­ти Пет­ра, та гро­ма­да не да­ла:

–  Це на­ше доб­ро, наш i суд, - гу­ка­ли лю­ди. Але гро­ма­да нi­чо­го не зро­би­ла Пет­ро­вi. Вiн наб­рав три пов­них мiш­ки хлi­ба й од­вiз у га­ма­зеї. I не­мов уд­ру­ге на свiт на­ро­див­ся то­дi. Гро­ма­да не ро­зу­мом, а якось сер­цем по­чу­ла, як Пет­ро мiг дiй­ти до та­ко­го дi­ла, i нiх­то бiльше не зга­ду­вав про йо­го.

Сам Пет­ро пот­ро­ху зас­по­коївся. I Гор­пи­на знов ста­ла йо­го Гор­пи­ною, та­кою, як i пер­ше бу­ла… I ста­ли во­ни зно­ву жи­ти, як жи­ли…

1884 р.

КНЯЗЬ ІГОР

I

Давно се діялось, років 700 то­му. В усій землі нашій тоді не такі по­ряд­ки бу­ли. Мен­ше лю­дей бу­ло, мен­ше сіл і го­родів. Та хоч і не ба­га­то го­родів бу­ло, але ж усі се­ла й землі до сих го­родів тяг­ли. І до яко­го го­ро­да на­ле­жа­ли ті землі

й се­ла, той го­род ни­ми во­ло­дав і по­ря­док там да­вав. У го­роді бо зби­ра­ли­ся земські лю­де і ра­ду ра­ди­ли про всякі свої гро­мадські спра­ви. А суд вер­ши­ти, зем­лю бо­ро­ни­ти й ору­ду­ва­ти нею му­сив князь, хо­ча іноді, у важ­ли­вих спра­вах, ра­див­ся він з вічем (з ра­дою) і з своїм військом. А над усіма кня­зя­ми най­стар­ший був ве­ли­кий князь Київський. Та­кий був зви­чай і лад; та тільки ж самі князі не ду­же сей лад і зви­чай ша­ну­ва­ли. Хоч і ро­дичі во­ни проміж се­бе бу­ли, та зазд­ри­ли один од­но­му, один у од­но­го землі одніма­ли і вби­ва­ли один од­но­го; а то в чужій землі, щоб помс­ти­тись над кня­зем, йо­го лю­дей, ні в чо­му не­по­вин­них, ру­ба­ли і сікли, се­ла й го­ро­ди їх па­ли­ли й плюнд­ру­ва­ли. Бу­ва­ли іноді й між ни­ми такі князі, що про до­лю рідно­го краю дба­ли, як ось би Во­ло­ди­мир Мо­но­мах. Та та­ких бу­ло ма­ло, а то най­більше князі тільки й зна­ли, що поміж се­бе гриз­лись. А щоб од­нос­тай­но ста­ти про­ти во­ро­га за всю зем­лю - то­го у них не бу­ло. А во­рогів у той час, про який ми опо­відаємо, бу­ло не тро­хи. Най­лютішим во­ро­гом бу­ли дикі по­ловці. Здо­бич­ницький на­род. Жив він по сте­пах ши­ро­ких у шат­рах і на од­но­му місці не сидів, а то ту­ди, то сю­ди пе­ре­хо­див, - то ко­ням кра­щої паші ви­шу­ку­ючи, то роз­би­шацькі нас­ко­ки на на­шу зем­лю роб­ля­чи. А чи­ни­ли во­ни нам біди не пот­ро­ху і час­то, набіга­ючи, край наш па­ли­ли й плюнд­ру­ва­ли і на­ших лю­дей до се­бе у бран, у не­во­лю за­би­ра­ли. Да­ва­ли їм одсіч наші князі, та тільки рідко умісно йшли на во­ро­га, а більше все по­одинці і че­рез те й ги­ну­ли час­то, а як умісним боєм ішли, то би­ли по­ловців тяж­ко. От­же в той час, про який на­ша оповідь бу­де, най­більше по­ловців ве­ли­кий князь Київський Свя­тос­лав не ми­лу­вав і не раз їх, і не два як вівці роз­го­нив. От і те­пер (р. 1184) зби­рається на по­ловців. Всі князі з ним укупі на невірних б'ють, тільки мо­ло­до­го кня­зя Нов­го­родсіверсько­го, Іго­ря Свя­тос­ла­во­ви­ча, там не­має. Пос­лав був і по нього ста­рий Свя­тос­лав, до умісно­го бою за рідну зем­лю з по­лов­ця­ми зак­ли­ка­ючи. Ско­ро ду­же вис­ту­пив у похід князь Свя­тос­лав, а тут ще й од­ли­га нас­тиг­ла - не­ма хо­ду за од­ли­гою та за гус­ти­ми ту­ма­на­ми сте­по­ви­ми. Зос­тавсь князь Ігор до­ма. А як до­чув­ся, що Свя­тос­лав по­бив по­ловців, усі їх шат­ра заб­рав і ба­га­то ко­ней і бранців привів, опа­ну­ва­ло і йо­го зав­зят­тя: - Що ж, - ка­же, - не князі ми, чи що?
– Ходімо й ми здо­бу­де­мо собі чес­ти й сла­ви і по­ка­же­мо во­ро­гам, як на­шу рідну зем­лю зай­ма­ти. Ото ж і звелів він мо­ло­до­му си­нові своєму, Во­ло­ди­ми­рові, вес­ти до нього військо з Пу­тив­ля; звелів племінни­кові своєму поспіша­ти­ся з Рильська: вип­ро­хав собі на по­міч загін чернігівсько­го війська. А зро­бив­ши се, звістку шле до сво­го бра­та мен­шо­го, кня­зя Труб­чевсько­го Все­во­ло­да. Мо­ло­дий сей князь був, а ли­цар най­сла­ветніший: ку­ди ки­не своїм ор­ли­ним оком, де мах­не своєю ду­жою ру­кою, там во­рог тру­пом по­ле всти­лає або тікає, не ози­ра­ючись. Тяж­ко ду­жий і в бою хо­роб­рий був князь Все­во­лод, то й проз­ва­но йо­го за се Буй­ним Ту­ром. Шле йо­му Ігор та­ке сло­во: - Бра­те мій лю­бий! Годі вже нам до­ма сидіти. Чи не час нам по­ловців по­шар­па­ти, щоб во­ни на­шої землі не плюнд­ру­ва­ли? А зби­рай бо, бра­те, свої вірні во­яки та ру­шай­мо вкупі на во­ро­га! Не за­ба­рив­ся з відповіддю Буй-Тур Все­во­лод: оповіщає він лю­бо­го бра­та Іго­ря і шле йо­му та­ке сло­во: - Бра­те мій лю­бий, ко­ха­ний мій бра­те! Один ти в ме­не брат єди­ний - обид­ва ми однієї кро­ви, обид­ва Свя­тос­ла­во­вичі. То сідлай, бра­те Іго­рю, свої коні во­ро­ниї, а мої вже сід­лані го­тові біля Курсько­го сто­ять. І не пер­ва­ки ж мої ку­ря­не у во­яцьких спра­вах: під сур­ма­ми їх по­ви­ва­но, під шо­ло­ма­ми лелієно, од спи­са кінцем їх го­до­ва­но. І зна­ють во­ни всі до­ро­ги сте­повії, усі яри й бал­ки гли­бокії. Ту­го лу­ки свої во­ни по­на­тя­га­ли, шаблі по­гост­ри­ли. Са­ми ж во­ни, мов сіриї вов­ки, гу­ля­ють по­лем, собі чес­ти шу­ка­ючи, а кня­зеві сла­ви здо­бу­ва­ючи! Не за­ба­рив­ся й Ігор. Зібра­лись до нього і син йо­го, князь Пу­тивльський, Во­ло­ди­мир; і племінник Свя­тос­лав Оле­го­вич, князь Рильський, з своїм військом. При­й­шов і загін війська з Черніго­ва. Сам князь Ігор військо зібрав у своєму го­роді Нов­го­ро­дові-Сіверсько­му. Дру­жи­ну свою Ярос­лав­ну по­ки­нув він у Пу­тивлі, а сам в зо­ло­те стре­ме­но всту­пив, і ру­ши­ли всі у похід сте­пом. Їдуть. От уже й ма­лий Дінець блис­нув бист­рою хви­лею. Гля­нув Ігор на яс­не сон­це і ба­чить: вкри­ло­ся сон­це мов завісою чор­ною, тем­ря­ва впа­ла на ши­ро­кий степ, на хо­роб­ре військо. Іржуть коні й диб­ки ста­ють, во­ли ре­вуть у військо­во­му та­борі; навіть пта­хи, й ті бо­яз­ко сно­ви­га­ють по­над сте­пом. Хрес­титься пе­ре­ля­ка­не військо. І пи­тається Ігор у сво­го війська: - А що во­но, брат­тя, та­ке?

І од­мов­ля­ють го­ло­ва­ми по­хи­ту­ючи, сиві діди, старі во­яки: - Не га­разд, кня­зю. Не доб­ра оз­на­ка! Щось по­га­не се нам віщує. По­хи­лив­ся буй­ною го­ло­вою хо­роб­рий Ігор і ду­має: Нев­же ж оце й по­вер­ну­ти­ся? І не про­же­не­мо бу­сур­менів, і не прид­баємо сла­ви во­яцької? Хо­че князь ба­чи­ти Дін ве­ли­кий, на не­бес­не зна­ме­но не зва­жає. І ка­же він військові: - Брат­тя милі! Що бу­де, те бу­де. А бу­де те, що Бог дасть. Сідай­мо ж, то­ва­рист­во, на свої доб­риї коні та ру­шай­мо до синього До­ну. Хо­чу зла­ма­ти спи­са мо­го на краю землі по­ло­вецької! Хо­чу або навіки по­ляг­ти в полі, або на­пи­ти­ся шо­ло­мом моїм во­ди з чис­то­го До­ну. Або до­бу­ти, або до­ма не бу­ти. Ру­шай­мо!

II

І ру­ши­ли далі. Дінець пе­рей­шли і ста­ли біля Ос­ко­лу - Все­во­ло­да жда­ти. Не дов­го жда­ли - ско­ро він поспіша­еться до лю­бо­го бра­та на поміч. Приїхав Все­во­лод, об­ня­лись, поцілу­ва­лись бра­ти. Та не га­ють во­ни ча­су - і ско­ро зно­ву вис­ту­па­ють, йдуть сте­пом ши­ро­ким. Не ве­се­ла їм до­ро­га бу­ла. Удень чорні хма­ри сон­це хо­ва­ють, а вночі бу­ря-гро­за за­ви­ває, птаст­во ди­ке ля­ка­ючи; звір виє та во­ро­жий пу­гач у тем­ряві пу­гає, сму­ток на­га­ня­ючи своїм кри­ком на хо­роб­реє військо. А військо йде та йде, ні пох­му­ро­го не­ба. ні страш­них оз­нак не ля­ка­ючись. Ось уже й рідну зем­лю військо по­за­ду ли­ши­ло, ус­ту­пи­ло в безк­раї по­ло­вецькі сте­пи, що ку­ди не гля­неш, як мо­ре прос­тяг­ли­ся, і не­ма їм кінця й краю. Он ор­ли сте­по­виї ши­ря­ють ви­со­ко; ви­со­ко вгорі над Іго­ре­вим військом, клек­чуть, не­мов звіра на кістки, на кри­ва­вий бен­кет кли­чуть; а по бал­ках та по яру­гах вов­ки-сіро­манці кви­лять, прок­ви­ля­ють, заз­да­легідь тем­ний по­хо­рон над по­би­тим військом хо­чуть одп­рав­ля­ти; та ще ли­сиці сте­по­виї, то там, то ин­де ви­зир­нув­ши од­да­ле­ки від сте­пу, бре­шуть на чер­воні щи­ти Іго­ре­во­го війська. А військо, ла­ва­ми вши­ку­вав­ши­ся, грізно й мовч­ки йде все далі й далі у безк­раїй степ, шу­ка­ючи собі чес­ти, а кня­зеві сла­ви. Пос­ла­ли довідчиків по­пе­ред війська у степ довіда­ти­ся, що по­ловці роб­лять. По­вер­ну­ли­ся довідчи­ки і ка­жуть кня­зям: -За­во­ру­ши­лись по­ловці, зня­ли­ся всі хма­рою і не­би­ти­ми шля­ха­ми йдуть, поспіша­ючись до Ве­ли­ко­го До­ну; во­зи їх рип­лять їду­чи, не­мов та­бун ле­бе­ди­ний, по сте­пу рос­по­ло­ха­ний. Зно­ву далі поїха­ли. Їха­ли день, і ніч їха­ли. Дов­го ніч тяг­ла­ся, не­без­печ­на ніч у без­люд­них сте­пах. А ось і ра­нок за­хо­де, ось за­ня­ла­ся зо­ря, за­ко­ли­хав­ся ту­ман по­над сте­пом. Чор­на га­лич про­ки­ну­лась і за­го­моніла, зак­рю­ка­ла. Зраділи наші; вдень усе ж би­ти­ся кра­ще. Прос­тяг­ло­ся військо че­рез степ, пе­ре­го­ро­ди­ло йо­го чер­во­ни­ми щи­та­ми, шу­ка­ючи собі чес­ти, а кня­зеві сла­ви. А ось і по­ловці! Радісно скрик­нув­ши, ки­ну­лись на їх наші і по­топ­та­ли, по­би­ли їх. Сип­ну­ли по­ловці на­зад, а наші за ни­ми навз­догін. За­во­ру­шивсь по­ло­вецький степ: поспіша­ючись, зби­ра­ють по­ловці свої шат­ра, же­нуть свій то­вар, тіка­ючи од на­ших. Та не втек­ли во­ни: розвіялись наші мов прудкі стріли по сте­пу, лов­лять бранців, бе­руть по­ло­вецьке зо­ло­то, пар­чу й ок­са­мит до­ро­гий. Ба­га­то наб­ра­ли вся­кої здо­бичі, а по­ло­ве­цьки­ми ко­жу­ха­ми, опан­ча­ми і вся­ки­ми узо­роч­ча­ми

мос­ти мос­ти­ли по баг­нах та по бо­ло­тах. Уся здо­бич на військо пішла, тільки взяв собі хо­роб­рий Ігор Свя­тос­ла­во­вич чер­во­ний стяг та білу ко­рог­ву, та бун­чук чер­во­ний з срібним ра­ти­щем. Впа­ла ніч на зем­лю - за­хо­ва­ла в тем­ря­ву сте­пи ши­рокі. Дрімає в полі хо­роб­реє військо. Да­ле­ко, ой да­ле­ко во­но за­летіло! А тим ча­сом хан по­ло­вецький Гзак, як той сірий вовк, га­няє сте­пом, зби­ра­ючи звідусіль свої роз­по­ро­шені по­ловці; хан по­ло­вецький Кон­чак шлях йо­му вип­рав­ляє до Ве­ли­ко­го До­ну.

ІІІ

Другого дня вельми ра­но за­па­ла­ла кри­ва­ва зо­ря, звіща­ючи світан­ня. Вста­ють чорні хма­ри од мо­ря, а сині блис­кав­ки шар­па­ють і роз­ди­ра­ють ті хма­ри: ой бу­де ж то грім ве­ли­кий, бу­де ж то дощ із стріл над До­ном синім. Ба­га­то списів тут по­пе­ре­лом­люється, ба­га­то ша­бель по­пе­ре­рос­ко­люється об по­ло­вецькі шо­ло­ми на ріці Ка­ялі, край До­ну ве­ли­ко­го. Зас­тог­на­ла зем­ля, ріки сте­по­виї ска­ла­му­ти­ли­ся, ку­ря­ва вго­ру підня­ла­ся, за­ма­яли од­да­ле­ки во­ро­жиї стя­ги; то по­ловці йдуть і од мо­ря, і од До­ну, і з усіх боків, ля­ка­ючи степ ди­ким вит­тям. Ось во­ни ближ­че й ближ­че на­су­ва­ють, як чор­на хма­ра. Вид­ко вже об­лич­чя дикі, шап­ки гост­ро­верхі. А ви­ють, а кри­чать як! І ку­ди не по­зир­не Ігор, зві­дусіль об­ляг­ли во­ро­ги йо­го військо. Але мовч­ки стоїть во­но, при­го­ту­вав­ши­ся до бою і за­го­ро­див­шись чер­во­ни­ми щи­та­ми. І про­мо­вив Ігор до сво­го війська: - Брат­тя ко­ха­не! Нас­тав той час, що тре­ба нам за рідну зем­лю ста­ти. То ста­ньмо ж од­нос­тай­не і вда­ри­мо на во­ро­га. Кра­ще всі тут по­ля­же­мо, ніж бу­де­мо тіка­ти. До броні! І вий­няв тоді князь Ігор з ліхов свій меч важ­кий ши­ро­кий, і вда­рив на во­ро­га. І по­чав­ся бій. По­пе­ред усіх Буй-Тур Все­во­лод з своїми ку­ря­на­ми. Гус­то він сіє на по­ловців стріла­ми, гре­мить об їх шо­ло­ми ме­ча­ми ха­ра­луж­ни­ми. Ой ку­ди Тур пос­ко­чить, зо­ло­тим своїм шо­ло­мом посвічу­ючи, там па­да­ють ко­неві під ко­пи­та по­ло­вецькиї го­ло­ви, роз­би­ва­ються міцні шо­ло­ми по­ганськії. Нічо­го не боїться Буй-Тур, він усе те­пер за­був для сла­ви: і батьківський прес­то­лу Чернігові, і своє под­ру­ж­жя ко­ха­не, врод­ли­ву Глібівну. Тяж­ко по­ра­не­но в ру­ку кня­зя Іго­ря, та ще дер­житься він на коні, ще літає мов яс­ний сокіл проміждо війська, нап­ряв­ля­ючи йо­го на по­ло­в­ців. Од ран­ку й до ве­чо­ра, з ве­чо­ра до світу гус­то віють стрі­ли гар­то­вані, гром­лять шаблі по шо­ло­мах, тріщать спи­­си ха­ра­лужнш се­ред безк­рай­ого, невідо­мо­го по­ло­ве­ць­ко­го сте­пу. Счорнів він увесь, зби­тий кінськи­ми ко­пи­та­ми: біли­ми кістка­ми йо­го засіяно, кров'ю чер­во­ною по­ли­то йо­го… Ой, тяж­кою ту­гою зійде той засів по всій рідній землі! Сто­ми­ли­ся, зму­чи­ли­ся наші. Сма­га їх пе­че, а по­ловці не лус­ка­ють до річки Ка­яли. Дов­го би­ли­ся, по­ки про­тис­ли­ся ту­ди: по­ло­ви­на одсіч дає, по­ло­ви­на во­ду п'є. Та тяж­ко тут і вдер­жа­ти­ся ко­ло річки, міцно їх при­тис­ли з усіх боків аж до бе­ре­га по­ловці. І ба­га­то вже во­яків хо­роб­рих тру­пом по­ляг­ло. Та ще дер­жаться наші; ще жи­вий Ігор; як буй­ний тур літає ще Все­во­лод. По­гас­нув день. Тем­на ніч по­ви­ла сте­пи і зу­пи­ни­ла бій. Стих­ло тро­хи в сте­пу. Чи­га­ють по­ловці на на­ших, а наші на Їх. Завт­ра свя­та неділя і завт­ра або навіки всі во­ни по­ля­жуть, або, сла­ви за­лу­чив­ши, у рідну країну ло­вер­нуться. Ох, не­ве­селі дум­ки опа­ну­ва­ли всіх. За ти­ми дум­ка­ми не до­ба­чи­ли як і ніч ми­ну­ла. Та ще до світу не да­ли спо­кою їм по­ловці; ки­ну­лись зне­нацька на­наш­та­бор, і н;ідп лед­ве змог­ли від них од­бити­ся, І по­ча­ла­ся ба­талія. Зно­ву задз­веніли мечі, зас­вистіли стріли. Б'ю­ться зно­ву, та вже си­ли не­має: не всто­яли чернігівці та й сип­ну­ли навтіка­ча. Ки­ну­лись по­ловці у се­ре­ди­ну до на­ших - заміша­ло­ся, зак­ру­ги­ло­ся все. А Ігор князь од­бив­ся від своїх, да­ле­ко в по­ло­вецькі ла­ви вру­бав­ся; ко­ли озир­не­ть­ся, аж ізза­ду та­ке ли­хо скла­ло­ся. Ки­нувсь був він на­зад, та шко­да вже: пе­ре­пи­ни­ли йо­го по­ловці, ціла зграя ухо­пи­ла­ся за йо­го - не­си­ла кня­зеві й по­во­рух­ну­ти­ся. Стяг­ли йо­го з ко­­ня, зв'яза­ли, на по­га­не невільницьке сідло по­са­ди­ли і ве­­зуть геть. І ба­чить Ігор - б'ється ще брат йо­го, ко­ха­ний Буй-Тур Все­во­лод, та вже й йо­го об­ляг­ли по­ловці зо всіх боків. І по­чав Ігор бла­га­ти в Бо­га смер­ти, щоб не ба­чи­ти, як брат йо­го за­ги­не. Та вхо­пи­ли по­ловці і Все­во­ло­да, і мо­ло­до­го Іго­ре­во­го си­на, узя­ли й по­тяг­ли в степ. А з війська - ко­го по­ха­па­ли, ко­го по сте­пу розігна­ли, роз­по­ро­ши­ли. Ой роз­лу­чи­ли­ся два бра­ти на бе­резі бист­рої Ка­яли. Так закінчив­ся цей бен­кет кри­ва­вий. Не ста­ло у вас, хо­робрі во­яки, кри­ва­во­го ви­на: сватів по­на­пу­ва­ли, а са­ми по­ляг­ли за зем­лю рідную у землі по­ло­вецькій. Ник­не тра­ва з жа­лощів, гнеться де­ре­во з тяж­кої ту­ги до си­рої землі.

IV

А в Пу­тив­лю-місті тим ча­сом вірна Іго­ре­ва дру­жи­на, вро­д­ли­вая Ярос­лав­на, ту­жить-су­мує по своєму чо­ловікові, не зна­ючи ще про йо­го ли­хо. Що­ран­ку ви­хо­дить во­на на міську стіну у Пу­тивлі і ди­виться в да­ле­кий степ, виг­ля­да­ючи, чи не вер­неться її ко­ха­ний Ігор. Ди­виться і вми­вається дрі­б­ни­ми сльоза­ми; як тая си­вая зо­зу­ля жалібно ку­ючи-про­мов­ля­ючи:

Над Ду­наєм бист­ро­во­дим Я зо­зу­лею по­ли­ну У сте­пи-по­ля ши­рокі, У во­ро­жую країну. Умочу в Ка­ялу-річку Пиш­ний свій ру­кав боб­ро­вий. Там мій князь… На ра­нах в йо­го Течії за­сох­ли з кро­ви. Там ко­ха­но­му моєму Ра­ни втру я на­болілі І пе­кучі, і гли­бокі На йо­го на дужім тілі.

І щод­ня, щод­ня ра­но-ра­не­сенько пла­че Ярос­лав­на у Пу­тивлі на міській стіні, кви­лить-прок­ви­ляє:

На­що ду­же вієш в полі, Вітре буй­ний мій - вітри­ло? Нащо ти на кня­зя-ла­до Навіваєш ханські стріли? Ти під хма­ра­ми літаєш, Вієш ти на степ і го­ри І лелієш ти щог­листі Ко­раблі на синім морі. Чи тобі ж сього ще ма­ло, Що моє ти щас­тя й до­лю Вкупі з тир­сою розвіяв У сте­пу по чистім по­лю?

І знов пла­че Ярос­лав­на ран­ком-ра­но на пу­тивльській сті­ні, пла­че-виспівує:

Дніпре ду­жий і мо­гутній! Ти про­бив кре­мінні го­ри І крізь зем­лю по­ло­вецьку Впав в да­ле­ке синє мо­ре; Ти не раз но­сив на хви­лях Чов­ни рідні в ті країни!.. Я те­пер те­бе бла­гаю, Дніпре ду­жий і єди­ний, Щоб, леліючи ти­хенько, Ти моє под­руж­жя ми­ле, Князя Іго­ря до ме­не Аж сю­ди приніс на хвилі. Щоб за­був­ши те розс­тан­ня І за­був­ши му­ки й го­ре, Я не сла­ла до ко­хан­ця Сліз моїх на синє мо­ре.

І знов пла­че Ярос­лав­на на пу­тивльській стіні, пла­че, виспівує:

Ой ти, со­неч­ко тресвітле! Світиш, теп­ле і лас­ка­ве. Ти при­хильно і на доб­ре І на зле, і на лу­ка­ве. Чом же ти, тресвітле й ду­же, Так го­риш те­пер пе­ку­че Й військо ми­ло­го мой­ого Па­лиш лю­то й нес­тер­пу­че? У сте­пах без­вод­них сох­нуть Са­гай­да­ки Їхні й лу­ки І з сма­ги усіх та з спе­ки Об­гор­та­ють люті му­ки!