Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Ох, су­мує Ярос­лав­на, а то­го й не знає, що її ми­лий уже в не­волі і що не діждеться во­на йо­го ско­ро. Та не дов­го про се летіла звістка у рідну зем­лю. Ско­ро взна­ла про се Ярос­лав­на, за слізьми світу не ба­чу­чи. Зап­ла­ка­ли й усі жінки про­мов­ля­ючи: "Ой уже нам своїх ко­ха­них ні дум­кою не зду­ма­ти, ні очи­ма не по­ба­чи­ти! За­ги­ну­ли во­ни в чу­жо­му сте­пу, і чорні кру­ки пок­лю­ва­ли їх тіло біле, а вов­ки-сіро­манці по бал­ках по яру­гах кістки їх жва­ку­ючи по­роз­но­си­ли". Роз­ли­лась ту­га по всьому краю рідно­му. Су­мує Київ. Чернігів ту­жить, стог­не Нов­го­род-Сіверський. А по­ловці ча­су не га­ють: вже два за­го­ни по­ло­вецькі у на­шу зем­лю всту­пи­ли: хан Кон­чак у пе­ре­яс­лавській

землі руй­нує, а Гзак у пу­тивльській плюнд­рує. Жінок і дівчат у бран бе­руть, ота­ри наші в степ же­нуть, па­лять се­ла й сло­бо­ди. Аж до Пу­тив­ля Гзак дос­ту­пив і лед­ве не взя­то й Ярос­лав­ну, дру­жи­ну Іго­ре­ву, в не­во­лю: му­си­ла во­на до Нов­го­ро­ду-Сі­ве­р­сько­го втіка­ти. А Пу­тивль по­ловці увесь зруй­ну­ва­ли й спа­ли­ли. Не­ве­се­лая го­ди­на ус­та­ла тоді в рідній землі. А не бу­ло б сього, як­би князі вкупі й од­нос­тай­но ста­ва­ли на во­ро­га, А то во­ни тільки й зна­ли, що сва­ри­лись та гриз­лись один з од­ним, з ма­лої спірки ве­ли­ку свар­ку й нез­го­ду роб­ля­чи. І тут так ста­лось. Не схотів Ігор оповісти­ти про свій похід ве­ли­ко­го кня­зя Свя­тос­ла­ва Київсько­го, пішов сам у во­ро­жий степ і знай­шов там не­во­лю, а на зем­лю рідну во­рогів на­пу­с­тив. Руй­ну­ють усе во­ро­ги, а князі не ду­ма­ють чужі уділи бо­ро­ни­ти: хай собі як хо­чуть обо­ро­ня­ються, аби ме­не не зай­ма­но бу­ло. Тільки ста­рий Свя­тос­лав Київський, як по­чув, що та­ке ли­хо рідну зем­лю спітка­ло, зап­ла­кав дрі­бни­ми та й про­мо­вив: - Ой, любі діти ви мої, Все­во­ло­де й Іго­рю! Нев­час­но пішли ви шу­ка­ти сла­ви й во­ро­жу зем­лю ме­ча­ми роз­би­ва­ти: не здо­бу­ли ви собі ні чес­ти, ні сла­ви, та й са­ми тяж­кої не­волі заз­наєте. Ус­тав Свя­тос­лав і пішов по­ловців ви­га­ня­ти з рідної землі. По­чу­ли по­ловці, що він з військом уже пли­ве Дніпром на чов­нах і ки­ну­ли­ся геть на­зад у степ на­че хвилі морськії, не­су­чи з со­бою ба­га­то наг­ра­бо­ва­но­го доб­ра і по­ки­да­ючи після се­бе руїни, тру­пи, зем­лю, по­ли­ту кров'ю та сльоза­ми.

V

А князь Ігор при­бу­ває в не­волі і двад­цять вартівників бе­ре­жуть йо­го, щоб не втік він у рідну зем­лю. Тяж­ко-важ­ко Іго­реві у по­ло­вецькій не­волі, хоч по­ловці, ша­ну­ючи йо­го сла­ву й хо­робрість, у по­вазі ма­ють йо­го і си­на йо­го мо­ло­до­го Во­ло­ди­ми­ра. Ду­же бо впо­до­бав­ся мо­ло­дий князь Во­ло­ди­мир дочці врод­ливій ста­ро­го ха­на по­ловецько­го Кон­ча­ка, та й сам Кон­чак упо­до­бав йо­го за хо­робрість. Не­ве­се­ло Іго­реві, тяж­ко ор­лові в клітці. Доз­во­ли­ли йо­му по­ловці з со­ко­лом на мис­ливст­во їзди­ти, так не ве­се­лить теє мис­ливст­во кня­зя: смут­ний і по­ну­рий ди­виться він у безк­раїй степ, що по йо­му рвач­кий осінній вітер же­не лег­ке пе­ре­ко­ти­по­ле. Ди­виться і ду­має: - І ме­не до­ля за­нес­ла в ці сте­пи, так са­ме як і оце пе­ре­ко­ти­по­ле. Де во­но рос­ло, а сю­ди йо­го вітром приг­на­ло. Так і ме­не за­нес­ло з рідної землі в тяж­ку не­во­лю. І роз­ри­вається сер­це в бідо­лаш­но­го кня­зя з ту­ги й жур­би по рідній землі. Та по­со­би­ла до­ля Іго­реві. Був проміж по­лов­ця­ми один доб­рий чо­ловік, Ла­вор на ім'я. Ла­во­ре­ву матір вкра­ли по­ловці з на­шої землі, і од по­ло­в'я­ни­на по­ро­ди­ла во­на Ла­во­ра. Але над ним ма­ти рідні пісні співа­ла, як у ко­лисці ко­ли­ха­ла, а як підріс - на хрис­ти­ян­сь­ку віру нас­та­нов­ля­ла. Схотілось Ла­во­реві по­ки­ну­ти по­лов­ців. Ка­же він Іго­реві: - Кня­зю мій лю­бий, тікай­мо вдвох у рідную зем­лю. На­го­тую я тобі коні пруд­киї і шлях-дорі­же­нь­ку до­до­му по­ка­жу. Тікай­мо вдвох! За­мис­лив­ся князь: со­ром йо­му зда­ло­ся по­тай­не від по­ловців тіка­ти і жал­ко йо­му рідно­го си­на й бра­та в не­волі по­ки­да­ти. І ка­же тоді йо­му вірний джу­ра, що з ним укупі в не­волі був: - Тікай кня­зю, ко­ли є змо­га. Чут­но бо вже, що ла­го­дяться по­ловці вда­ри­ти на на­шу зем­лю, хо­чуть усю її сплюнд­ру­ва­ти. Тікай, бо тре­ба тобі свою рідну зем­лю

от во­рогів бо­ро­ни­ти. А про си­на не тур­буй­ся: знай­де со­кольча до­ро­гу до валі. По­ду­мав, по­ду­мав Ігор та й ка­же: - Що Бог дасть… Тікай­мо! Умо­вив­ся князь з Ла­во­рем, ко­ли са­ме тіка­ти. І вра­ди­ли тіка­ти че­рез два дні, тоді бо у по­ловців бу­де свя­то, то не так во­ни вар­ти до­дер­жу­ва­ти­муть. Му­сив Ла­вор коні за рікою на­го­ту­ва­ти і, як час слуш­ний бу­де, по­да­ти Іго­реві звістку. Сме­рк­ло­ся. Свят­ку­ючи своє свя­то, по­ловці пов­пи­ва­ли­ся й п'яні хро­путь по своїх щат­рах. А Ігор-князь у своєму шатрі теж ле­жить, з се­бе спля­чо­го удає. Та не слйть князь, а дум­кою міряє степ от ве­ли­ко­го До­ну до ма­ло­го Дінця. А он чут­но за річкою свис­нув хтось, от іще раз, ще… Се Ла­вор свис­ти­ть, навз­на­ки кня­зеві дає, що вже до­жи­ла йо­го кінь пруд­кий. Ти­хо підвівся Ігор з сво­го ліжка і впав нав­колішки пе­ред Хрис­то­вою іко­ною. І мо­литься князь: - Христе єди­ний! Не по­пус­тив єся мені в бою од шаблі по­ло­вецької по­ру­ба­но­му бу­ти, не до­пус­ти й те­пер за­ги­ну­ти. Дай мені, грішно­му, ще раз по­ба­чи­ти рідну зем­лю і по­ло­жи­ти за неї го­ло­ву. Не по­пус­ти, Бо­же, си­на мо­го й бра­та на по­та­лу во­ро­гам!.. Надів князь на се­бе іко­ну й хрес­та, при­го­ту­вав­ся. Ко­ло ви­хо­ду вар­та спить - не лег­ко прой­ти. Ігор ру­ка­ми підко­пав тро­хи стінку в шатрі, підва­жив її і вий­шов на світ Бо­жий. На хви­ли­ну він зу­пи­нив­ся, прис­лу­хавсь. Нічо­го не чу­ти, ті­ль­ки якась пташ­ка в да­лекім сге­лу за­пи­та­ла. Ти­хо, ти­хо все… Пішов Ігор, прок­ра­да­ючись поміждо по­лов­ця­ми, обе­реж­но, лед­ве сту­па­ючи прой­шов до річки; мов гор­нос­тай прос­лиз­нув він по оче­ре­тах, мов білий го­голь проп­лив по воді і впав на пруд­ко­го ко­ня. Мов сокіл швид­кий ле­тить князь під хви­ляс­ти­ми сте­по­ви­ми ту­ма­на­ми; як сірий вовк пос­ти­гається за ним Ла­вор, стру­сю­ючи з се­бе хо­лод­ну вечірню ро­су. Біжать во­ни, на смерть за­га­ня­ючи прудкі коні. поспіша­ються до ма­ло­го Дінця, у рідную зем­лю прос­ту­ю­чи. Швид­ко їха­ли наші втікачі, по­ки нес­ли їх доб­риї коні; та не здер­жа­ли коні, по­па­да­ли мертві. Пішли тоді пішки Ігор з Ла­во­рем невідо­мим сте­пом: вночі прос­то сте­пом ідуть. А вдень по тер­нах, по бай­ра­ках та по ярах гли­бо­ких хо­ва­ються, щоб од по­ло­вецької по­гоні схо­ро­ни­ти­ся. На оди­над­ця­тий день блис­нув Дінець пе­ред ни­ми - ближ­че вже, ближ­че рідна зем­ля! Але ж дов­го ще до­ве­лось про­то­ми­ти­ся в тяжкій до­розі, по­ки на­решті та­ки вер­нувсь Ігор до­до­му у свій Нов­го­род-Сіверський. Зраділа тоді вся рідна зем­ля йо­го зво­ро­ту, а най­більше дру­жи­на йо­го ко­ха­на, Яро­с­ла­виа. Та не дов­го по­був з нею Ігор, а поїхав у Черні­гів, а відтіль у Київ до Свя­тої Бо­го­ро­диці Пи­ро­го­щої мо­лебінь одп­ра­ви­ти за свій ря­ту­нок та поп­ро­ха­ти своїх бра­тів князів, щоб по­со­би­ли йо­му во­ро­гам од­дя­чи­ти.

VI

А по­ловці як по­ба­чи­ли, що князь Ігор од їх утік, заст­ре­ко­та­ли як со­ро­ки і ки­ну­лись бу­ли Гзак з Кон­ча­ком навз­до­гін, та ніко­го не наз­дог­на­ли. Сер­диті по­вер­ну­ли­ся ха­ни з по­гоні. І ка­же злий Гзак до Кон­ча­ка: - Як­що сокіл ви­ле­тить з гнізда, то тре­ба со­кольча стріла­ми розст­ре­ли­ти. Себ­то про Іго­ре­во­го си­на Во­ло­ди­ми­ра. Але ста­ро­му Кон­ча­кові шко­да бу­ло хлоп­ця і він ска­зав: - Як­що сокіл втік із гнізда, то сплу­таєм йо­го со­кольча врод­ли­вою дівчи­ною.

Розсердився Гзак і ка­же: - Як сплу­таєм со­кольча врод­ли­вою дівчи­ною, то не бу­де в нас ні со­кольча­ти, ні врод­ли­вої дівчи­ни, а нас са­мих поч­нуть хижі пта­хи руські клю­ва­ти в на­ших же сте­пах по­ло­вецьких. Але не пос­лу­хав­ся ста­рий Ко­н­чак Гза­ка і віддав свою доч­ку за Іго­ре­во­го си­на. Тільки не дов­го по­жив там мо­ло­дий князь Во­ло­ди­мир: не­за­ба­ром по­вер­нув­ся він укупі з своїм дядьком Буй-Тур Все­во­ло­дом у рідну зем­лю.

Року 1885.