Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Тi два клун­ки бу­ли мен­шi, вiн заб­рав їх од­ра­зу. Усi три вiн за­хо­вав на мо­ги­лi в бур'янi. Хо­тiв був до­до­му йти, та зно­ву про дiр­ку зга­дав. Тре­ба взя­ти кра­щу за­тич­ку, а то хуст­ка ко­ли б не ви­па­ла. Вiн ти­хо прой­шов до чий­огось ти­ну, ви­ла­мав цур­па­лок i пi­шов зно­ву до га­ма­зеїв. Пiд­лiз уп'я­ть, обе­реж­но ви­тяг хуст­ку й затк­нув дiр­ку де­рев'яною за­тич­кою. Цур­па­лок са­ме прий­шовсь i мiц­но стри­мiв у дiр­цi. Пет­ро спро­бу­вав - доб­ре. Ма­буть, до­до­лу тро­хи зер­на роз­си­па­ло­ся. Вiн по­мац­ки по­за­гор­тав йо­го зем­лею.

Вернувся до­до­му, увiй­шов у ха­ту.

–  Горпино!

Нiчого не чу­ти. Ма­буть, спить. Лiг вiн на пiл, не

роз­зу­ва­ючись, тiльки сви­ту ски­нув.

–  Горпино, ти спиш?

–  Ну?

–  Я за­хо­вав на мо­ги­лi…

–  Про ме­не де хоч хо­вай, а я то­бi у по­мо­чi не бу­ду!

Замовк Пет­ро.

IV

Нiкому й на дум­ку не впа­ло, щоб мож­на бу­ло вкрас­ти хлiб iз замк­не­ної га­ма­зеї. Та й кра­дiж­ка бу­ла не­ве­лич­ка, то не ду­же й по­мiт­на. Ба­ча­чи Пет­ро, що нi­де нi­чо­го про кра­дiж­ку не чу­ти, пе­ре­нiс жи­то до­до­му. Та йо­го ста­ло не на­дов­го. Уп'ять хоч зно­ву крас­ти йди. Та тiльки тут трош­ки по­со­би­ла до­ля.

У су­сiднього па­на Пет­ро впро­хавсь у най­ми. Став вiн жи­ти в па­на, тiльки но­чу­ва­ти до­до­му хо­див. До­ма злид­нi зос­та­ли­ся злид­ня­ми, але й за те хва­ли­ти бо­га, що хоч го­лод­нi не си­дi­ли. А про кра­дiж­ку й до­сi не чуть бу­ло нi­чо­го.

Петро зас­по­коївся.

Отже нi, не зас­по­коївся… Вiн дав­но вже згу­бив свiй спо­кiй, дав­но йо­го не ста­ло, аж iз тiєї тем­ної но­чi, як вiн пiд га­ма­зе­ями був. I не кра­дiж­ка ста­ла йо­го му­чи­ти, нi! Про неї вiн спер­шу й не ду­мав. Тiльки ж Гор­пи­на мо­не та до йо­го ста­ла. Зник­ли тi роз­мо­ви щи­рi та лас­ка­вi, - те­пер во­на з чо­ло­вi­ком iно­дi й сло­ва не про­мо­вить за день - сум­на-сум­на хо­дить. Да­лi й у най­ми пi­шов Пет­ро, став тiльки вве­че­рi жi­н­ку ба­чи­ти - не по­со­би­ло­ся. Все мов­чить. То що­но­чi Пет­ро хо­див, а то вже тiльки двi­чi, три­чi на тиж­день, бо знає, що до­ма не при­вi­та­ють, не за­го­мо­нять, що до­ма ще тяж­че на сер­цi бу­де. Вiн не до­ко­ряв жiн­цi: йо­го са­мо­го вже по­чи­на­ла гриз­ти згад­ка про те дi­ло. Удень, се­ред нев­гав­ної ро­бо­ти, ще не так бу­ло тяж­ко - за­бу­ва­ло­ся; а в тi но­чi, що вiн то в па­на, то до­ма но­чу­вав, у тi пох­му­рi но­чi не бу­ло йо­му спо­кою. Бо за­ги­ну­ло йо­го щас­тя, мо­же, на­вi­ки за­ги­ну­ло. А во­но ж бу­ло ко­лись, те щас­тя, бу­ло на­вiть i то­дi, як го­лод їх му­чив. А те­пер усе зник­ло. Тiльки гру­ди пе­че, так пе­че… "Хоч би ка­ра, та не та­ка. Хоч би на­ла­яла ме­не, хоч би до­ко­ря­ла, а то мов­чить, нi­чо­го не ка­же, а як би­ли­на сох­не".

Це бу­ло в не­дi­лю вве­че­рi. Пет­ро си­дiв до­ма бi­ля сто­лу, а Гор­пи­на на по­лу ди­ти­ну ко­ли­ха­ла. Ка­га­нець пот­ро­ху бли­мав, i при йо­го свiт­лi жiн­ка зда­ва­ла­ся ще бiльше зму­че­ною, нiж удень. Об­лич­чя змар­нi­ло, очi по­за­па­да­ли, i якась му­ка свi­ти­лась у їх у той час, як во­на їх пiд­нi­ма­ла вiд ко­лис­ки.

Жаль стис­нув сер­це Пет­ро­вi. Ус­тав вiн, пi­дiй­шов, сiв бi­ля неї.

–  Горпино!

Вона мовч­ки пiд­ня­ла на йо­го смут­нi очi.

–  Горпино! До­ки ми бу­де­мо так му­чи­ти­ся?…

У йо­го пор­вав­ся го­лос; щось стис­ну­ло, мов клi­ща­ми, гор­ло. А во­на все мов­ча­ла. Лед­ве пе­ре­мiг се­бе Пет­ро, зно­ву по­чав:

–  Обоє ми ги­не­мо… Уся ду­ша пе­ре­му­чи­лась… Ска­жи ме­нi, що ти маєш на дум­цi, ска­жи, бо до­ки ж так жи­ти?…

Вона знов гля­ну­ла на йо­го своїми по­за­па­да­ли­ми очи­ма i ти­хо спус­ти­ла їх до­до­лу. I Пет­ро­вi зда­ло­ся, що той пог­ляд до­сяг йо­му аж у сер­це i як но­жем рi­зо­нув йо­го.

–  А що я то­бi ска­жу?
– по­ча­ла во­на ти­хо.
– Ад­же ти сам зна­єш…

Я ка­за­ла - не ро­би… Ко­ли ж не си­ла моя… я лю­би­ла те­бе, а ти зло­дiєм зро­бивсь.

–  Нехай i так, - го­во­рить Пет­ро, - але ж ти знаєш, я не тим це зро­бив, що… ти знаєш, що не мож­на бу­ло цього не зро­би­ти…

–  Я знаю, - ти­хо вiд­мо­ви­ла Гор­пи­на.
– Усе те я знаю… Але що ж я з со­бою зроб­лю, ко­ли я не мо­жу, ко­ли ме­нi не­си­ла до то­го звик­ну­ти. Кра­ще б я з го­ло­ду вмер­ла, нiж це ста­ло­ся!

Вона все ниж­че й ниж­че на­хи­ля­лась до ко­лис­ки.

–  Яке те­пер жит­тя бу­де?… Не жит­тя, а му­ка… Чи жда­ла ж я то­го, чи спо­дi­ва­ла­ся!

I во­на тяж­ко за­ри­да­ла, при­пав­ши до ко­лис­ки i б'ючись го­ло­вою об її бильця. Зля­ка­на ди­ти­на про­ки­ну­лась i со­бi за­п­ла­ка­ла. А Гор­пи­на мов не чу­ла її. Дов­го во­на хо­ва­ла свою му­ку, i ось те­пер та му­ка сльоза­ми ви­бух­ну­ла.

Тiльки ж не по­со­би­ли тi сльози, не ви­нес­ли ли­ха з ду­шi.

V

Ще бiльший сум об­няв Пет­ра. За ос­тан­нiй тиж­день вiн пе­ре­му­чив­ся так, що й пiз­на­ти йо­го не мож­на бу­ло. Ду­ма по ду­мi ми­на­ли в Пет­ро­вiй го­ло­вi, все чор­нi, неп­ри­вiт­нi ду­ми. Раз, се­ред но­чi, у йо­го про­май­ну­ло в го­ло­вi: приз­на­ти­ся? В ост­рог замк­нуть… Там з зло­дi­ями, з роз­бiй­ни­ка­ми… А хi­ба вiн сам не зло­дiй? Ну й не­хай у пу­та за­ку­ють, по­ве­дуть… А син? А Гор­пи­на? Що то­дi з си­ном бу­де?

–  Що! А те­пер хi­ба кра­ще? Те­пер ме­нi жiн­ка - не жiн­ка, на­че й ди­ти­на - не моя ди­ти­на… Гiр­ше не бу­де, та хоч Гор­пи­нi мо­же по­лег­шає, як ме­не не ба­чи­ти­ме.

I що бiльше вiн ду­мав про це, то все дуж­че хо­тi­ло­ся йо­му все роз­ка­за­ти, крик­ну­ти: "Це я!…"

I в йо­го обер­том iш­ла го­ло­ва. Вiн хо­див зов­сiм як не­са­мо­ви­тий, i йо­го по­за­па­да­лi очi iно­дi так страш­но бли­ща­ли, що Гор­пи­на ча­сом ля­ка­лась йо­го.

I ось нас­тав час, на­ва­жив­ся вiн. Це бу­ло в не­дi­лю. Строк у па­на вiн уже ви­був i жив до­ма. Вiн ус­тав ра­но i мовч­ки по­чав справ­ля­ти­ся бi­ля ха­зяй­ст­ва.

–  Хiба все ска­за­ти їй?
– ду­мав вiн.
– Нi, якось страш­но. Не­хай до­вi­дається са­ма, як уже зроб­ле­но бу­де.

I вiн веш­тав­ся на дво­рi, не'ввi­хо­див у ха­ту, бо йо­му тяж­ко бу­ло ба­чи­ти жiн­ку. Так-сяк пе­ре­був­ся до обiд. По обi­дi одягсь, гля­нув на Гор­пи­ну i зно­ву по­ду­мав: "Ска­за­ти?…" Во­на мовч­ки по­ра­лась бi­ля пе­чi i не ди­ви­лась на йо­го. Вiн од­вер­нувсь, пе­рех­рес­тивсь i пi­шов з ха­ти.

Горпину зди­ву­вав Пет­ро тим, що йду­чи по­мо­ливсь. Але во­на не зу­пи­ни­ла йо­го: їй тяж­ко бу­ло з ним роз­мов­ля­ти. Во­на й те­пер лю­би­ла йо­го, i тим-то ще тяж­че їй на сер­цi бу­ло то­дi, як во­на при­га­ду­ва­ла, що її чо­ло­вiк - зло­дiй.

Петро ти­хо йшов до во­лос­тi. Йо­го пе­рест­рi­ва­ли лю­ди, а вiн i не ба­чив їх,- так опа­ну­ва­ли йо­го дум­ки. А про­те вiн був якось надз­ви­чай­но спо­кiй­ний. Са­ме так, як то­дi, ко­ли вiн iшов крас­ти, са­ме так i те­пер який­сь див­ний спо­кiй об­няв йо­го.

Але ж як по­ба­чив ко­ло во­лос­тi гро­ма­ду, сер­це за­ко­ло­ти­ло­ся йо­му в гру­дях. Як вiн ска­же пе­ред гро­ма­дою? Хi­ба пi­дож­да­ти, по­ки ро­зiй­дуться, та ска­за­ти са­мо­му ста­рос­тi?

Тим ча­сом вiн наб­ли­жав­ся до гро­ма­ди. Вiн i сам не пам'ятав, як про­тов­пив­ся про­мiж лю­дей аж до рун­ду­ка. На рун­ду­цi сто­яв пи­сар, щось чи­тав. Пет­ро став жда­ти. Пи­са­рiв го­лос вiд­би­вавсь у ву­хах, але ж слiв зро­зу­мi­ти вiн не мiг. Та вiн i не сил­ку­вав­ся прис­лу­ха­тись до їх. Го­ло­ва йо­му па­ла­ла.