Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Га?

–  Знаєш що…

–  Ну?

Став Пет­ро, зно­ву боїться ка­за­ти.

–  Та я нi­чо­го… Я хо­тiв спи­та­ти, чи є у нас во­да в ха­тi? Пи­ти хо­чу.

–  Та в дiж­цi ж…

Устав Пет­ро, на­че во­ду пi­шов пи­ти, а в са­мо­го дум­ка: "Ска­­за­ти? Та вже ж од неї не схо­ваєшся - чи те­пер, чи то­дi, а ка­за­ти до­ве­деться".

Прийшов, зно­ву лiг бi­ля жiн­ки, вкрив­ся.

–  Горпино, що ж да­лi ро­би­ти­мем?

Нiчого не ка­же мо­ло­ди­ця: во­на вже всi дум­ки пе­ре­ду­ма­ла, та нi­чо­го не ви­га­да­ла. То­дi Пет­ро по­чав, за­ни­ку­ючись:

–

 А я… я… Знаєш, що я ду­маю?

–  Що?

Та й зно­ву Пет­ро зу­пи­нивсь, да­лi вiд­ра­зу за­го­во­рив шви­д­ко, не­на­че пос­пi­шається:

–  Не зди­ха­ти ж iз го­ло­ду!… Їм нi­чо­го - он i ста­рос­та: сам гро­­шi гро­мадськi кра­де, а нам хлi­ба шмат­ка не дає. Хi­ба ж не­ма й на­шо­го там? Хай! Панька­ти­ся з їми, чи що? Хi­ба во­ни ро­зу­мi­ють? Узя­ти та на­то­чи­ти з га­ма­зеї!…

–  Бог з то­бою, Пет­ре! Що ти ка­жеш? Аж роз­сер­див­ся Пет­ро:

–  А що ж, iз го­ло­ду, - ка­же, - вми­ра­ти?

–  Грiх, Пет­ре! На те бо­жа во­ля!… Бог так дав… А чу­жо­го не руш!

–  Грiх! А з го­ло­ду вми­ра­ти - як? Хi­ба я своєю во­лею йду?

–  Дак Що, Пет­ре, - пе­ре­тер­пi­ти тре­ба… Не хо­ди!…

Страшно вiд­ра­зу ста­ло Гор­пи­нi. При­гор­ну­ла во­на чо­ло­вi­ка.

–  Петре, го­дi! Бог по­мо­же… Пi­деш сам до батька, во­ни да­дуть… А те

покинь, зов­сiм по­кинь! Грiх!

То ва­гав­ся хоч тро­хи Пет­ро, а те­пер, як ста­ла Гор­пи­на вмов­ля­ти, зно­ву пiд­ня­лась у йо­го на лю­дей злiсть, так i кле­ко­че у гру­дях.

–  Пiду, го­во­рить, - не ка­жи ме­нi нi­чо­го, - пi­ду!

III

День по­ми­нув, нiч на­су­ну­ла. Дiж­дав­ся Пет­ро пiв­но­чi, одяг­ся, узяв з со­бою три мiш­ки й свер­дел та й пi­шов до га­ма­зеїв.

Нiч бу­ла тем­на. Пет­ро пе­рей­шов свiй го­род, вий­шов на ви­гiн. На ду­шi в йо­го якось спо­кiй­но бу­ло. Вiн уже раз на­ва­жив­ся зро­би­ти це дi­ло i бiльше не ду­мав про те, яке во­но. "Пi­ду та й ук­ра­ду",- ду­мав вiн, i йо­му не зда­ва­ло­ся, що вiн по­га­но ро­бить, бо вiн прос­то за­був про це, не­на­чеб­то про це й ду­ма­ти не бу­ло чо­го. Спо­кiй­но та смi­ли­во йшов, нi­чо­го не ля­ка­ючись.

Ось ви­гiн кiн­чається, щось за­чор­нi­ло зда­ле­ка. "Га­ма­зеї", - по­ду­мав Пет­ро.
– "У сто­ро­жа га­ма­зин­ни­ка вже не свi­ти­ть­ся, - бу­дуть пов­нi три мiш­ки".

Легкою хо­дою пi­шов да­лi. Уже не­да­ле­ко! Тiльки, що це? Го­лос­но, дзвiн­ко вiд­гук­нувсь у по­вiт­рi крик. Ма­буть, сич. Зно­ву кри­чить, "няв­ка" - нi, це со­ва. I вiд­ра­зу страш­но Пет­ро­­вi ста­ло. Щось пе­ре­хо­пи­ло дух, сер­це зас­ту­ка­ло в гру­дях. Вiн зу­пи­нив­ся, став прис­лу­ха­тись. За спи­ною аж мо­ро­зом сип­ну­ло.

–  Пiймають, пiй­ма­ють! Зло­дiй!…

I знов од­ра­зу, на­че снi­гом об­си­па­ло. То смi­ли­вий був i спо­кiй­ний, а те­пер усе те зник­ло. Вiн увесь трем­тiв.

–  Йти, чи не йти?
– ду­мав вiн.
– А як пiй­ма­ють?

Вiн зно­ву по­чав прис­лу­ха­ти­ся. Але навк­ру­ги всю­ди бу­ло так ти­хо, що вiн мiг чу­ти, як у йо­го в гру­дях ко­ло­ти­ло­ся сер­це.

–  Може, вер­ну­ти­ся?… А завт­ра зно­ву

бу­де­мо без хлi­ба!… Нi вже - пi­ду!

I вiн ти­хо-ти­хо по­чав прок­ра­да­ти­ся до га­ма­зеїв; пi­дiй­шов до їх, ще раз озир­нувсь ок­ру­ги. В тем­ря­вi нi­чо­го не ви­д­ко. То­дi по­лiз пiд бу­дiв­лю.

Щороку зси­пав­ши зер­но у за­сi­ки, знав, з яко­го во­ни бо­ку. Обе­реж­но пiд­лiз вiн до то­го мiс­ця, лiг на спи­ну. То­дi нас­та­вив сверд­ло, по­чав вер­тi­ти.

Сухе де­ре­во тро­хи зат­рi­ща­ло. Пет­ро зу­пи­нивсь, прис­лу­ха­ючись. Да­лi знов по­чав ро­би­ти. Сверд­ло глиб­ше та глиб­ше вла­зи­ло в де­ре­во - не­за­ба­ром i дiр­ка бу­де. Пет­ро з усiєї си­ли на­тис­нув на сверд­ло, ле­жа­чи на спи­нi.

–  Агов! Се­ме­не! Е, сто­над­цять кiп!…

Петро здриг­нувсь. Хто це? Сто­рож? Сер­це ко­лих­ну­лось у гру­дях, а да­лi не­мов зас­тиг­ло - Пет­ро слу­хав. Хо­лод­ний пiт вис­ту­пив у йо­го на ло­бi. Вiн так i за­кам'янiв, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру до сверд­ла. Зно­ву чу­ти:

–  Семене! Се­ме­не!… А, щоб то­бi! Ну, я й сам, хi­ба ме­нi що? Не вмiю зас­пi­ва­ти?… Сто­над­цять!… Гей!…

Ой там за бай­ра­ком Танцювала ри­ба з ра­ком…

П'яну пiс­ню чу­ти бу­ло бi­ля са­мої га­ма­зеї. I як хтось iде, чу­ти.

Та гей:

тан­цю­ва­ла ри­ба з ра­ком, А ци­бу­ля…

–  Тю на тво­го батька!… Чо­го сю­ди? Нi, я сю­ди не хо­чу, до­до­му пi­ду!

Гей, а ци­бу­ля з час­ни­ком, А дiв­чи­на з ко­за­ком!

П'яний пi­шов. Го­лос i хо­да за­тих­ли. Пет­ро не во­ру­шивсь. Вiн зат­ри­мав ду­ха й ждав. Ось уже нi­ко­го не чу­ти. Вiн ще прис­лу­хавсь. Нi, не­ма нi­ко­го.

Тодi ос­тан­нiм на­тис­ком вiн до­вер­тiв дiр­ку. На­ла­пав мi­шок, пiдс­та­вив, ви­тяг сверд­ло. Зер­но сип­ну­ло. Тру­ся­чись, як у про­пас­ни­цi, Пет­ро по­на­си­пав усi три мiш­ки. Га­ма­зеї бу­ли низько при зем­лi, то не мож­на бу­ло пов­нi по­на­си­па­ти. Од­на­че, що те­пер ро­би­ти? По­ки­ну­ти дiр­ку не­за­ту­ле­ну - зер­но ите­че на зем­лю, завт­ра по­ба­чать, знай­дуть. Тре­ба затк­ну­ти. I чо­го це вiн не взяв за­тич­ки?

Петро за­ту­лив дiр­ку од­нiєю ру­кою, а дру­гою по­чав шу­ка­ти тра­ви на за­тич­ку. Тра­ва не рос­ла пiд га­ма­зе­ями. Зга­дав, що в йо­го є хуст­ка. Знай­шов її, так-сяк затк­нув дiр­ку. То­дi ви­тяг один клу­нок з-пiд га­ма­зеї, став i ду­має:

–  Додому нес­ти? Нi, то ду­же дов­го бу­де. По­пе­ре­но­шу на мо­ги­лу, не­хай там пе­ре­ле­жать по­ки що.

Могила бу­ла за се­лом, на цьому ж ви­го­нi, там, де ко­лись гра­ни­ця йшла, а те­пер тiльки вал зос­тав­ся ви­со­кий. Пос­пi­ша­ючись, од­нiс Пет­ро один клу­нок.