Оповідання
Шрифт:
Але воно не прийде.
Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...
І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.
Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...
ТАМ
Поезія в прозі
Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.
Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.
По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.
Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...
Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.
– Чого терпиш?..
– питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.
– Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.
– Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила!
– радив великан.
– Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.
– Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?
...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...
– Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...
Задумався ліс дубовий.
Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.
Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?
Недалеко.
Але ще ніч пишалася.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...
За чим?
Що звізди в нім не пробивались.
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.
Там звізди пробивались...
Чернівці, 27 липня 1900
В ДОЛАХ
Присвята В-у і О-у
Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.
Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світлі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.
Між ними одна сосна, все зеленіє.
– Чого зеленієш?
– накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?
– Я сосна,- відповіла вона поважно.
– Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!
– Я сосна,- відповідає вона знов поважно.
– Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не зміняємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!
Пішов лісом сміх.
Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.
– Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...
– Я сосна,- знов відповіла деревина.
Тоді вони загуділи:
– Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справедлива деревина ще зеленіла!
Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а вершиною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лісі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вершині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зелені. З її корони глядів на цілий ліс.
Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а відносин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано - цар птахів.
Добачила його раз стара черемха на вершині.
– А он на вершині зайди загніздився орел!
– закричала.- Чи не сором се для нас, не зневага? Схаменіться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!