Оповідання
Шрифт:
Прийшла, щоби стару заступити.
Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гарнішим.
– Ти не хочеш віддатися?
– спитала я між іншим жартівливо.
Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.
– Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,- відповіла замість неї мати.
Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.
– Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять мене,- обізвалась вона.- Ви все боїтеся!
– Бо ти дурна і не будеш все молодою,
– Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?
– Бийся по роті, Іллінко!
– Так дайте спокій, мамо, пождіть!
– Добре ждати,- сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.- Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...
Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.
– Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пасти.
І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Небавом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.
Стара встала.
– Отака вона,- сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.- Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її!
– І зітхнула.- Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!
– Бувайте здорові,- обернулась опісля до мене.- Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та проживайте свій вік щасливо!
Спускаючись звільна вниз, держалась боязко руками корчів та шептала безнастанно до себе. Трохи згодом зникла, немов привид, з моїх очей...
І знов лежала я на м'якім моху під відвічними смереками.
Ухом слухала я їх шуму, а оком слідила орла, що нерухомо завис якраз наді мною високо понад лісами, немов чорна точка на синьому небі...
Між тим лунав сильний дзвінкий голос дівчини, котрої образ стояв ясно-виразно перед моєю душею. Її пісня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості... А я вдумалась в неї, неначе в яку подію...
В ярах відзивався відгомін.
Здавалося, що одна стіна скали передавала другій сміливий, покликуючий голос; все дальше й дальше, все вище й вище... Здавалось, що поклик сей полинув кудись далеко - аж у недоглядну далеч...
БАНК РУСТИКАЛЬНИЙ
Мені припала задача заявити одному вбогому мужикові, вітцеві чотирьох малих дітей, що його господарство має ліцитуватися. [5] На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім [6] банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики, порадили переписати поле на своє ім'я, реченець плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села. Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив в банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії проценти,- жалівся він,- множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець виплати минув,
5
– Ліцитуватися - продаватися з торгів.
6
– Рустикальний - селянський (від латин, rusticus - сільський).
Був злим спекулянтом, [7] а останні роки були, тяжкі і неурожайні, і він жив лише з того, що заробляв між другими. Всі люди в селі знали, що він не збере потрібної суми, котра, збільшена процентами, перевищала далеко його дрібне майно, і тому (мені уста дрижали, коли я представив йому стан речей) мусило господарство ліцитуватися. Під час розмови переслідувала мене неустанно думка, що сей бідолаха не зазнав від колиски доброї хвилини. Часом запивався. Тоді проживав і найкращі свої хвилі.
7
– Тобто погано орієнтувався у фінансових справах.
Заявив я йому, врешті, що його жде.
По якійсь хвилині зрозумів мене.
На його устах завмер втомлений усміх, вони стали білі, штивні, а очі, ті очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням.
– Але ж я не брав ніяких грошей!
– зойкнув, врешті, не своїм голосом.
– Нічо, бадіко, [8] але ви казали переписати задовжений грунт на себе... а там чи ви не знали? Сей банк не держиться осіб, лише землі. Якби ви були платили хоч проценти, то банк був би й ваших внуків ждав, а так ви не платили ні процентів, ні капіталу, і тому, бачите...
8
– Б а д і к а - дядько.
– Ох боженьку! Як же се може бути!
– крикнув з розпукою.- Як може він мою землю пожирати, коли я... нехай засохнуть мені губи, коли кажу неправду!.. коли я не брав, не зичив сам ніколи ані одного феника? А люди говорили, що сам цісар позволив, аби той банк був і нам, мужикам, помагав.
І він засміявся так, що йому сльози станули в очах.
– Правда,- говорив він дальше,- я не перший, що йде через нього в жебри, а й не послідній. Щодруге, третє господарство обмотане ним, немов змією, висисуване до крові. А жиди, тота погана невіра, панують в нім і кермують мужицькою долею...
А відтак я до сьогоднішньої днини не знаю, чи він се зі сміхом, чи з плачем сказав:
– Боже мій! А нині працював я так тяжко, що з оцих мозолів тут на долонях стануть завтра рани, а вона віднесла послідній кусник полотна, щоби обміняти його за дрібку муки... і я мав би забиратися з моєї хати? З моєї хати, що мені її батько полишив, і йти в жебри? О правдонько, де ти?! Жебрати, жебрати!.. Я! Я, що мій дід був заможним газдою і першим церковним братом, був двірником! Де батько мій помер, як чесний господар, я би мав... Я піду хоч би і нині!
– кликнув по якійсь розпучливій задумі з несказанною горестю.- Для мене рік нужди більше або менше - байка; я вже й так майже каліка, змарнував всю силу на тяжкій роботі, зійшов і так на собаку... але мої хробаки... лиш моїх хробаків жаль мені!..