Оповідання
Шрифт:
Мені бухнула вся кров до лиця, і я споглянув на них. На їх гарних свіжих устах тремтів ще погірдливий усміх, а очі panny Wandy - великі миготячі зорі - дивилися холодним поглядом вділ.
У моїх руках знаходився ще «Konrad Wallenrod», [15] котрого, виходячи на балкон, забув я положити на столі. Ним шпурнув я, не тямлячись з якогось раптового, майже бурливого роздразнення, паням перед ноги і, склоняючись з лиховісним усміхом, звернувся до дверей.
Пані Ядвіга повздержала мене панським рухом.
15
– “Конрад
– Не знаю, мій пане, якого роду думки заволоділи вами в тій хвилі,- сказала з ледяним супокоєм, гордо.- Однак як смієте забувати, що знаходитеся в нашім товаристві?
– В чиїм товаристві?
– спитав я.
– В товаристві польок!.. Не забудьте сього на другий раз!
У відповідь склонився я лиш іронічним уклоном і пішов. Але ніколи... і до смерті - ні!
– не забуду тону, в котрім прозвучали вслід за мною слідуючі слова:
– То chlop, Jadwigo...
– Rusin, Wando!.. [16]
16
– Це мужик, Ядвіго...
– Русин, Вандо... (Пол.).
РОЖІ
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони...
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп'янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп'янком.
Вона була повна поетичного почуття - рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами...
Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми.
Коло них стояла біла.
Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі...
Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп'янок.
Чи так виглядали пуп'янки?
...Та рожа звисала геть поза край склянки.
І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би.
Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потемніли і передчасом зів'яли...
Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими листками.
Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру.
Тло - брунатно-золоте.
Тут же і прислонена засвічена лампа.
Повітря - парне.
Чи вони дрімали?
Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного...
...Напроти стола
Поміж деревами тихий шум.
Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильніший, далі переходить у потаємний пристрасний шепіт - і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном.
Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лампи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша.
Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову.
Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі.
...З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...
ПОЕТИ
Фантазія
Була в мене колись поранкова душа. Се значить стільки, що щастя, сонячне проміння, весна... Се є суть усього сильного і добірного, що чоловік має в собі, чим може з усміхом дивитися на життя і легко переносити його важкі пригоди.
За се мав я дякувати поетам. Вони так вимоделювали мене, що в кождій хвилині я був вразливий на штуку і красоту. А се велике добро, правда? Коли чоловік отворить очі і все може прочитати! Починаючи під рожі, що хитається в городі, а кінчаючи тим, що тягнеться геть-геть у сонячному світлі і зветься далечінь і тягне кудись нашу тугу за собою! Нема понад поетів і артистів!
Чи як то говорила моя поранкова душа? «Бог сам,- говорила вона,- не міг займатися поезією і для того сотворив поетів». А поезія - се мати всякої величі, всякої краси.
А ще коли вишлеш свою душу в тиху вандрівку, і вона порівнює «тут» і «там», і бере з собою все, що найкраще... Поети і артисти виховують поранкові душі!
І моя поранкова душа над усе любила поетів і артистів: жерців красоти, співаків любові, богів землі. Над усе величала моя поранкова душа поетів...
Нехай живуть поети, творці поранкових душ.
У мене душ чималий гурток... Сама добірна публіка, котру я спрошую до своєї хати і оберігаю старанно. В хаті, до котрої ввесь день з усміхом заглядає сонце, позолочуючи все, що є в ній, цілуючи й буйністю надихаючи добірні квітки і вимітаючи своїм промінням з кутків усіх кобольдів [17] понурості, що наводить слабість на душу... Добірна публіка, котрій однаково святі величні діла, делікатні рухи і високо культурні обичаї. А також суть інтелігенції. Все те для них не фаталашки, [18] не хвилева оздоба, а грунт і основа, на якій будується чисте, святе житло, повне радощів і щастя. І заперте грубими дубовими дверима - для захисту від поганих звуків і плоских лобів юрби. Це поети й артисти в мене,- гарна порода людей. Я сказав би: найкраща. Бо хіба ж є ще краща порода? О, тоді я відчинив би тій, ще кращій породі настіж двері своєї хати і впустив би її, і вистелив би поміст коштовними килимами, щоб їм було м'яко ходити... як і слід для найкращої породи людей.
17
– Кобольд - порода собак.
18
– Фаталашки - забавки, дрібнички.