Оповідання
Шрифт:
Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.
Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком бічними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.
Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дружинами
Діди-каліки становили перед входом церкви відражаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, намиста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.
Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без розбору...
А там... там винесли знов одну жертву - молоду дівчину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...
Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли перед кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.
Між тим безперестанно розщибалися [3] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...
3
– Розщибалися - тут: голосно лунали.
В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита громадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру свого окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.
І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгуючих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи церковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною силою:
Нема правди і не буде, Розважайте, добрі люди! Неправдонька між верхами, Свята правда під ногами!– Бабуню! А де правда?
– питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.
– У бога, дитинко,- відповідає старенька побожно.
– У бога!
– повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі дивоглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...
З задуми збудив її по хвилі напружений голос лірника:
НемаВоно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:
– Чому нема правди?
Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдалині, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх - вона не відповіла...
Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...
АРИСТОКРАТКА
Її високі значні кревні полягли почасти яко політичні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, далеко за границю.
Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'яниць села.
Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої доньки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.
– Не можу його покинути!
– відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?
І не покинула його.
А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.
Своїм старечим беззвучним голосом співала при роботі пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказувала якогось роду казки, хто були її предки, як проживала за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забратись за границю.
В таких хвилях неначе відживала.
Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зломити не могла.
Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхетного походження?»
Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержувала, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, викликаний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зубожілою женщиною, матір'ю п'яниці?