Оповідання
Шрифт:
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про його. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле,- розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його по весні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться - плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися... і дві тіні зійшлися докупи на розі церковного штахету.
Зійшлися та й спинилися.
– Ой!..- промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті гудзик, друге нащось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кімнатах. Як тільки ж Женю вирядив о. Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зу-стріватися - чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
– Добривечір, Євгенія Яківна!
– з осторогою промовив Ярошенко.
– Здрастуйте, Микола Івановичу.
– З приїздом вас!
– трохи подумавши, додав учитель.
– Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
– Коли ж, бачите...
– Увесь день пронудилася сама,- як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас...
– Коли ж... може, ви не знаєте... о. Яків... ми з о. Яковом...
– Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви... такий... у... у!..
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
– Ви куди оце розігналися?
– спитала Женя.
– До
– Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
– Який там з мене кавалер!
– почав огинатись Ярошенко.
– А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село,- нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото...
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина,- дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно - не темно, видно - не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув - дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
– Подивіться, подивіться - які зірки покотилися!.. Я аж кинулась,- схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
– Та тут чудно якось,- промовив він,- немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
– Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
– Ходім спочинем.
– А не боїтеся?
– задирливо спитала Женя.
– Байдуже. Моя голова не боїться чару.
– Ви звірились у тому?
– Звірився.
– Ну, держіться ж!..- Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
– Ось не бубоніть краще!
– жартом посварилася Женя.
– А хіба що?
– дражнився Ярошенко.
– Цитьте!
– таємниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осміхнувся, замовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки - дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
– А що, вам нічого не діється?
– пошепки питає Женя.