Оповідання
Шрифт:
– Мамо: «якожеїми»... Мамо!..- нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
– Мамо!
– з мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені.- Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
– Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі?
– витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.
– Чого мордує! Забули вже? «Якожеїми»...
Мати пролупується, побожно,
Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» - думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий:
– Мамо! Собака до сала в комору лізе!
– Де?
– ще голосніше крикнула перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:
– А дивіться!
Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима, як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати.
– Тра-та-та! Тра-та-та! Сіла баба на кота!..А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує - топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк!
– ними по хаті.
На вікні - великий недокурок, що батько ще звечора забув.
У Семена - аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс - він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
– Семене!
Семен озирнувся - мати.
Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.
– Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім!
– наказує йому мати.- Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи...
Набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати,- де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..
Сидить
Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
«Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти».
– Гу-гу!..- тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
«А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
А Семен їй докірливо одповідає:
«Не знаєте куди - в пекло!»
«А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!»
«Ага, тепер «голубчику»,- думає собі Семен,- а тоді - «басурмен»! Ні, несіть далі - не встану».
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
«Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму,- подумав він боязко, уже тільки сам собі.- Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко...»
Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен - квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
«Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!»
У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму - він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: то це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова - низько на землі.
Перед очима летить маленький комар...
Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і третє...
І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки - ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.