Оповідання
Шрифт:
– А що?
– стала прислухатись молодиця.
– Соловей...
– О... я ще сьогодні вдосвіта чула,- промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.
Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи, засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.
– А знаєш, що я скажу тобі,- промовив з опаскою Панас,- це - наш.
– Е, ні!
– не згоджувалась молодиця.- Наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така,- додала вона,
– Отже, завіряю, що це наш!
– уперто стояв чоловік.- Ти прислухайся краще.
Замовкли обоє, слухають.
Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.
Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке, як паутина, мереживо, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб’ється - так ні!
– викрутить-таки, виведе кінці, ще й радо-весело тьохне наостанку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.
– Гм... А може, й наш,- не вірить уже собі жінка.
– Та наш!
– з легеньким жалем завіряє Панас.- Я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.
– Ах ти ж, вражий соловейку,- шкодувала тихо молодиця.- Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів... погордував...
– Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов’ї.
– Ходім лиш до вечері,- промовила вона зітхнувши.
– Я довго й боявся - таки переманили, вражі пани!
– зітхнув і Панас, підводячись із тину.
Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур’яни; у панів - як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські розкоші.
Панас похитав головою:
– Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство...
ІІ
В темній гущавині саду розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгороджено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.
– То й довго прогостює він у вас?
– питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.
– Не можна йому довго,- діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка,- оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки та й на станцію поїде.
– Приїхав до матері в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його?
– допитувався той же голос.- Чи днів же хоч зо три був він дома, чи, може, тільки вночі, як спить - тоді тільки й бачила його?
– Чого ж не бачила?.. Бачила, дякувати богові,- якось ображено одповіла
– Звісно - у його своє діло, а в нас своє,- устряв у розмову інший голос.- Чого він не бачив тут у селі, щоб день у день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть,- вже не приросте.
Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.
– А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки?
– спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам цар слухав, що він, як виходить співати,- надіває золоту одежу, що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?
Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався, й лице сяяло гордощами.
Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений оперний тенор, і високо над хатами полинула якась арія.
Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.
...Тебе одной я посвятил Рассвет печальный жизни бурной...Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами.
Стоїть мати в гурті, не ворухнеться,- очі широко одкрилися, лице напружене: здається, хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.
А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.
«Ольга, я тебе любив»,- механічно шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.
– Молодчина Семен!.. От так Семен!.. Січе й руба - не вважає на панів,- хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду...
– От коли б до його та чабана Микиту. Тоді хай би послухати!
– Таке ти й скажеш!
– промовив другий голос.- Що ж він співав би з Микитою? Хіба - «Ой по горі вівчар вівці зганяє»?
Всі засміялись.
– Ну що ж?
– огризався перший голос.- А то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.
– Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї,- жартували з ним.
– Чого ж, коли б заплатив сто карбованців, заспівав би й по-моєму!
– уперто доводив своє перший.
– То чого ж - продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.
Гаврило сердито плюнув у темряві.
Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль, і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.
Всі замовкли, прислухаються.