Оповідання
Шрифт:
Ні, немає радощів цьому дому...
Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього дому, Іван Крупка.
Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем - молодець хоч куди, а невеселий.
– І чого воно так, Катре; тільки у людей зайде свято - у нас здіймається гризня?
– промовляє мов сам до себе.
В темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.
– То кому свято, а мені тільки серцю сухота!
– одповіло плаксивим голосом.
Схилившись
Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало од темно-рожевого очіпка з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого-звіра.
Глянула на піл - і здригнула од огиди й зненависті:
– Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний... Наплодить наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?.. Нащо? За що? Що це я - наймичка їй?.. У мене свої сипнуть незабаром.
– Ох, та яка ж ти недобра, Катре,- винувато кліпаючи очима, казав Іван,- ну де ж їх діти - не подушить же, як щенят.
– Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні - та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька...
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком.
– Що я тобі казала? Забув?
– тихо, понуро кинула.
– Що?
– хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав: - Цього ти не кажи мені, Катре... Під боком люди.
– Що люди?
– злісно повернулась до його.- На лихої години нам люди!.. Що вони - дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
– Підожди трохи, Катре, потерпи,- лагідно почав він умовляти,- вони кволенькі: дасть бог, самі повмирають.
– Повмирають... дожидай... Поки повмирають, то голову загризуть...
Схлипнула.
– Та геть, не обнімай!
– гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана.- Такі злидні - туди ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою вонючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.
Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:
– Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...
– Які вороги?
– цікаво спитав Іван.
– Он, он мої вороги!
– тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей - одно більшеньке, двоє малих.
Іван важко зітхнув.
Примовкли.
«Гу-у...» - диким звіром
«Замету, засиплю, сліду не лишу!» - нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.
– Чуєш, яке мете?
– тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
– Ну?
– закліпав стурбовано Іван очима.
– Слухай сюди...- лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя - дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно - живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя - горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний - в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
– Поки я запряжу - знайди кобеняк та рукавиці,- тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
– Тпру!
– санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.
Глянув Іван навкруги - і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней - як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним - друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:
– Тату, не кидайте нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
– Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,- умовляв Іван.
– Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,- вичитувала, як стара, примовляла,- ми повиростаємо - підемо служити.
– Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі - гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.