Оповідання
Шрифт:
Повечеряв Мороз, подякував.
Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті.
– Оце,- каже,-вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:
– А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до
– Ну що - пішов?
– Прямо до двору подався!
– батько легко зітхнув, очі в його теж чогось сяяли.- Будуть пани мати гостя на святвечір!
– додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей.- А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти - до батька:
– Оце такий, тату, мороз?
– Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?
– А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима.
– Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах,- чули? Отож глядіть мені, нікому про це - нічичирк!
Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу у маленькі вікна.
ГОСТІ
На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий - з волами, з козами, з краму усякого горами, з вина червоного водоспадами. Проти нього, на пригорі, поміж старих сосен палає в малиновому пожарі дача, коло дачі, вихльоскуючи нетерпляче батогами, стоять візники, на веранді, притьмарена рожевою млою, мов у повітрі, прозора картина:
Гості...
Легенька одіж на них, як цвіт, горить в огні і не згорає, в молодих очах у них одлискують мальовані озера, і самі вони, учні й учениці художньої студії, видаються тут посланцями з невідомого вирію-краю. Поміж ними, всередині - мальовнича пара:
Дід...
Темне обличчя дідове проти заходу сонця позолочене, срібні його вуса мов у огні пригоріли, орлячі очі одблискують, як огненні стекла, глибоко в очах мріє із сивої давнини далекий сон. Коло діда хмелем в’ється білокучерява студійка з невгасимою печаттю юності на смуглявих щоках. Горить.
Як червоний піон у зільнику. Над ними віє весняним садом, пташиним гамом, п’яним чаром молодощів.
А до веранди зіходилась уже знакома аудиторія,- одно за одним, несучи в червону імлу солом’яні брилі, зелені очіпки, сорочки селянського полотна, засмажені святкові обличчя і тихий вечірній жар у очах, виходив зразу од роботи прощатись із гостями співучий дідовий рід: син, теж уже дід, невістка, онуки - хазяї дачі.
Ще не доходячи до веранди, вони тепло осміхались.
– Чи дід, чи й ні? Гляньте - коло якої примостились?
– струною забринів голос невістки.
Син:
– Е,
З веранди грудні пестливі звуки, мов торкнув хто клавіші рояля:
– Не хоче дід чогось співати сьогодні, прохали, благали - ні співати, ні чарки пити не хоче.
В різні голоси заспівали родичі:
– О-о, діду, чого ж це ви?..
– Шкода, а ми оце саме налагодились слухати...
– І коли це було, щоб дід співати не хотіли?
– Діду!.. Ну ж бо...
Заохочуючи діда, молодиця заграла очима й стиха повела голосом:
Ой верніться, літа мої, Хоч до мене в гості...Дід глибоко зітхнув, рішуче хитнув головою:
– Ні.
Син пильно подивився на нього, і тінь пробігла по його обличчю.
– Ну, коли не хочуть, то й не силуйте. Вони у нас не прохані... Це щось їм...
Зітхнув.
– Дев’яносто без трьох!
– похитав він головою.- З заліза нехай буде людина, і та перегорить!
Гості одразу звернули, очі на діда: ніхто цього не думав - на вигляд дідові шістдесят, може, й п’ять.
Дід одхилив голову, мов не про нього.
Одспівав своє дід...
Замість дідової пісні забриніла тиха музика вечірньої, не першої про дідові літа розмови:
– Не було й близько такого співака, як дід, та, мабуть, скоро й не буде. Торік приїздив сюди на дачу один професор, то казав, що є десь якийсь артист,- і співає, як наш дід, і похожий на діда - то оце, мабуть, їх двоє тільки і є таких на світі.
Наспівався за свій вік, нагулявся. Одспівав панщину, чумакував - співав, п’ятнадцять років, співаючи, по забродах бурлакував... Робив тяжко, ну вже, було, як і загуляє! Може, чули - є така пісня: «Пропив воли, пропив вози»,- так ото, мабуть, про нашого діда і пісню ту складено.
Музика смутної мови на хвилину змовкає, і невістка спиняє на дідові очі, повні жалю й любові:
– Діду, це ми про вас!
Дід - як і не чує. Як пара голубів, старий з кучерявою буркотають про щось про своє. Дівчина уперто чогось липнула до діда, поблискуючи в молодому захваті очима, в чарку йому наливала, щось дідові шепотіла, мов чаклувала, і дід паленів, як залізо в горні, хвилювався... Сердито од коней гукали візники:
– Гей, ніч уже заходить!
Тільки швидше, тепліше заграла мова:
– І от дивіться ж ви: стільки жили на світі, а ще не хочуть умирати, ще розпитують, де те в світі таке зілля, що літа старому вертають, ще до молодих горнуться... Та боязкі стали та неймовірні: ви, кажуть, хочете мене...
Аж ось одразу хитнулась од діда дідова сусідка, червона, радісна й сполохана, хитнулась, як од того полум’я, що, довго дувши, таки його роздмухала.
Червоний, як перець, дід розгорнув вуса, кашлянув - і мов разом забринів пучок струн.