Оповідання
Шрифт:
– Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?
Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей.
Стало жаль:
– Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...
– Що ж його робити?..- Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
– Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече.
Один спалахнув:
– Та яке ти маєш право так на його казати?
Галя спохватилась:
– Та я ж не на його, я так тільки...
– «Так тільки»... «босяк»... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
– Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
– «Босяк»... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча - на варті. Радили на диво тихо, діловито й корот-ко. Вирішили - днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагід-ний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало,- покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
– Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
– Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
– Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідующа привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
– Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив - дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
– Ось тобі Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь.
– Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...
Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
– Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
– Влетіла в спальню, світить каганцем.
– О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий!
– Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: - Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?
Вбігає черговий.
–
– Якого собаку? Тут собак немає у нас.
– Не базікай - роби, що велю! «Тут собак немає»,- а ото ж хто кістку під ліжком гризе?
Черговий прикусив язика, почухав голову.
Далі певніше:
– Та то вам, мабуть, почулось»
«Собака» якась була розумна - замовкла.
Один по одному - на допомогу черговому збігся гурт:
– То почулось! Почулося! То, може, так що...
– Та то, мабуть, пацюк!
– догадався хтось.
Всі в один голос:
– Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!
Дивиться на дітей, віри не діймає, чогось поблискують тривожно очі.
– Хм...- Далі рішуче: - А на лиш каганця, посвіти мені.
Нагнулась - до одного ліжка, до другого. Далі повертаєсуворе лице до дітей:
– Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени?
Змовкли. До чергового:
– Ну, кому я кажу?
Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:
– Вилазь, Мишко, засипались...
З-під ліжка висувалась біляста нестрижена голова, червоне од напруги лице.
Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:
– Що це?! Це вже нового знайшли!
Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:
– Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...- І далі з жаром: - Це буде Моцарта! Моцарта!
Дивиться:
– Яка Моцарта?
– Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...
Затулила уші, кричить:
– І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з’їдять за це!
Сіпають за поли, за руки:
– Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!
Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.
Заплющила очі, одвернула голову:
– Не чую нічого й не бачу!
– Проте пильне її око щось загляділо. Зразу: - Ану, стій!
– Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене - живого не було на йому місця.
Крутнулась, як вихор помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки.
Стало тихо...
Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої - гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли - ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха: