Оповідання
Шрифт:
Підходять до гурту інші:
– Що таке?
– Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав.
Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
– Та що ж це за хлопець?
– Ай справді: у нас такого немає.
Слово, друге - на допит хлопця:
– Ти наш чи не наш?
– Ні, я чужий.
– А чого ж ти прийшов сюди?
– А я до вас гулять прийшов.
– Може, тут є в тебе товариш або брат?
– Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають
– А ти ж не «голодающий» часом?
Хлопець швидко й злякано:
– Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо - на Глибокій.
Не ймуть віри.
– А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
– Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна - все мама поховала.
– А як тебе звуть?
– Мишка.
Привітніше:
– Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.
Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь залящала:,
Ой Морозе-Морозеньку, Ти славний козаче...З усіх кутків так і гунули всі до гурту:
– І де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!
– Ану, ще!
Мишко знову: гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; плечима прихитують, та тільки зирк-зирк один на одного - шукають, хто б почав.
– Ну й Мишко!
Мишко тягне книжку із стола.
– Ти й читать умієш?
Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:
– Братіє...
Та як почав, як почав...
Регочуть, аж хитаються:
– І де він там вичитав такеє?
Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову - в регіт:
– В його й книжка догори дригом.
– То ти не вмієш іще читати, Мишко?
– Цієї зими папа найме мені гебернатку, буде вчить мене. І фартап’яно купить... Я буду музикант.
Усі серйозно перезирнулись:
– Он як...- Далі й собі: - А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей - інженер, а оця і оцей - це будуть артисти.
Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.
Потім хвастались:
– Еге! У нас неабиякий будинок - ми й французьку-німецьку мову учимо!
Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
– Ось дивися, Мишко, оце - дер штуль, а це...
...Почали вибивати кописткою у битий чугун -
– Обідать!
Мишко стояв на порозі.
– Мишко, іди й ти до нас обідать!
Мишко затурбувався:
– Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
– Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп - без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той «Der Suppe» вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.
Кличуть:
– Іди, Мишко!
Мишко тихо:
– Я вже обідав.
Хтось цікавий:
– А що ж було у вас на обід?
– Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою внакладку, і...
Мишко ковтнув слину й замовк.
...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо - короткий виск, і знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивиться не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...
– Гріться!
– Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркана. Тута ж на підлозі пиляють, рубають, кришать на тріски...
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло - зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу!
– за вікнами, аж мурашки поза спиною...
За гомоном про його, було, забули, далі хтось побачив:
– Гляньте, Мишко і досі в нас!
– Мишко! Як же ти додому підеш! Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
– Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий!
Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
– Я без-при-тульний...
Всі од каміна, обступили, дивляться:
– От тобі й папаша з мамашою!
– От тобі й каша з молоком, і чай внакладку з булкою. Старші суворо до його: