Оповідання
Шрифт:
Хтось злякано:
– Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..
Пройшла тривога. Зашепотіли.
– Ну, це вже знову почнеться...- хтось безнадійно махнув рукою.
Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.
Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях - розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс,
– Уступись, тобі кажу.
Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.
Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.
– Зійди геть!
Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:
– Дядько Митро! Сюди!
– Іди звідціля геть!
– погрозливо казав похмурий бородатий батько.- Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!
Несподівано сварка перелітає в публіку - загули, залящали, заторохтіли - приятелі, матері, діти:
– Геть Марка, хай грає Терешко!
– Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!
– Марко - крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську - Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...
– Скинуть його, хай інший порядкує!
Діти:
– На галасування!
– Скинуть, скинуть!
Марко гримить:
– Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...
– Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!
Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі - і з розгону - головою Марка в живіт.
Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.
– Дядьку Митро! Дядьку Митро!
– одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.
В гурті:
– От, хай бог боронить: ще повбиваються...
– Завісу! Завісу!
– Дядьку Митро!
– кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.- Дядьку...
Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
– Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну!
– і - вітром назад...
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу - став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.
Все завмерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...
Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
– Го-го-го...- ревом покотилось по двору.
Другий!
– Га-га-га...- дужче.
Разом із тим, як один за одним лантухами летів із
Гвалт, лемент...
– Мамо, мамо!
– чути в гурті схвильований, радісний голос.- Це вони так приставляють чи це справді?
– Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
– Завісу!..
...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
– Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник!
– Далі до людей: - Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна - це старий режим!
Загуло:
– Годі вже! Чули!
Свист.
...Перешуміло, перегриміло, стихло...
Хтось позіхаючи:
– Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?
– А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
– Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
– Ох-хо-хо-хо!
– Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
– Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
– Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,- кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж - сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]
МОРОЗ
Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.
Стояли морози, сніги лежали білі...
В селі заходило свято.
Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця - дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.
29
– ...у горидуба граючи...
– народна гра (відповідає рос. горелки).