Останній шаман
Шрифт:
На жаль, обсяг дисертації не дає можливості дослідити шаманство в усіх його проявах, тому для даної роботи був обраний тільки один напрямок: шаманство і протистояння страху. Як доводять учені, зокрема, I.Лютий, у суспільстві, яке заведено називати первісним, дітей не вчили відвертатися від страху. Навпаки, діти вчилися „повертатися обличчям“ до страху, долати його, а якщо нема страху — нема й хвороб психіки, нема всього діапазону психосоматичних захворювань. Крім того, міфи якутів, які дійшли до нашого часу розповідають, що шамани могли передбачати майбутнє, підказували людині шляхи досягнення щастя. Використовуючи
«Звідки Юрась міг дізнатися про це? — втупилася Ліна очима в екран. — Головний лікар районної лікарні — і шаманство… Чи я часом не марю?»
Орест підвів очі до старого якутського шаманського бубна, що йому вчора віддали в лікарні і який тепер висів на стіні у вітальні. Людська фігурка, яка піднімалася потемнілою оленячою шкірою з землі на небо, на мить, здалось, озирнулась і підморгнула йому.
— За це вбили мого батька й мою матір, — за хвилину відсторонено мовив Орест. — Але чому?
— Я не знаю, — відгукнулась Ліна. — Локалізація небезпеки, передбачення майбутнього… Яка ціна такого знання для того, хто завжди балансує на межі?.. Посидь, — торкнулась вона рукою Орестового плеча, непомітно для себе переходячи на «ти», — я зараз.
Вона спритно стрибнула з крісла й зникла в напрямку вітальні, а коли виринула з півтемряви за дві хвилини, в руках її були келихи, в яких ледь не по вінця коливалося черлене вино. Відпиваючи на ходу з одного келиха, Ліна протиснулася між ліжком і шафою до письмового столу.
— На, — сказала Ліна, вкладаючи келих Орестові в руку. — Пий і хвилинку не думай ні про що.
Орест перекинув вино одним духом.
— Зрозумій мене, — заговорив він до Ліни по тому, відвертаючись од комп’ютера. — Я не такий, що кину диск у вогонь, бо через нього загинули найближчі мої люди. Тут праця, тут величезна праця мого… батька, — він на мить зашпортнувся на цьому слові, — яка сама по собі має право на існування. Тепер уже — написана — не має права на не-існування! Розумієш мене? Тільки… тільки зараз я цю працю ненавиджу, бо на ній кров. Розумієш? Я очима бачу цю кров, мов вона між рядків на отому білому аркуші проступає!
Ліна гладила Ореста по руці, механічним рухом, сама того не помічаючи, а він говорив дедалі з більшим запалом. Хованець і кошеня, які, перейшовши вслід за Ліною та Орестом у кімнату, тихенько вляглися під вікном, підняли голови й навели на господарів сумні очі. В них плавав місяць — золоті кола на червоному й жовтому тлі.
— І знаєш, — говорив Орест, — я… я ще одне ненавиджу в цьому диску… Ще одне… Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили…
— Ну, — ніяково мовила Ліна, — я журналістка, а це сенсація…
— Ти напишеш цю статтю — і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А… я… цього… боюсь…
Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась.
— Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить…
У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна,
— Ліно! Ліно! — загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. — Скоро треба їхати! Я, — він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, — щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть!
Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку.
Частина друга
ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ
Розділ І
УТІКАЧКА
Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало.
Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде — майже червоне у полиску вогню — волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері.
Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) — сім поверхів — і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів:
Водичко Уляно,
Красная панно!
Біжиш, водо, з гір-долин,
Із найдальших україн,
Розмиваєш береги,
Напуваєш берегинь,
Очищаєш-освящаєш,
Подорожнім приспоряєш,
Спрямуй, водо, мої ноги
На вірну дорогу!
Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй.