Останній шаман
Шрифт:
Перевів пістолет вище, цілячи у вікна другого поверху й, либонь, злостиво уявляючи, якого галасу наробить постріл у готовому до свята відділку. Натиснув на спуск.
Пістолет не вистрілив.
Здивований дядько у синьому строї, який у цю мить навдивовижу нагадував тисячі огрядних дядьків, що так само зачудовано застигали біля несправних тракторів, комп’ютерів, косарок, джипів, кип’ятильників, літаків, стис залізяку двома руками і щосили натиснув на гачок ще раз. Знов осічка. Він недовірливо зиркнув на зброю. Такого не бувало за всі ті двадцять з хвостиком років, що він прослужив ув органах! Міліціянт натиснув на
Опир гайнув через двір.
І лишень тоді нявка вийшла з заціпеніння. Вона підскочила з лавки, кинулася втікачеві навперейми, готова була снопом звалитися йому під ноги, вчепитися зубами й кігтями, тільки б затримати велетня хоч би ще на хвилинку, хоч би ще на мить… Та повинні ж ті ідіоти у відділку нарешті прокинутись і помітити, що за чортівня коїться в них під носом!
Нявка бігла вздовж присмеркової вулиці; краєм ока бачила вона, як хованець незграбно підводиться з землі, як хитається і кривиться болісно, як чимчикує опиреві навздогін, розгойдуючи великою кошлатою головою. Нявка шпарила щодуху — не ганяла так уже бозна-скільки часу, взагалі не знала, що здатна так стрімко гасати. Не ловила повітря ротом — здавалося, повітря саме влітає в неї крізь усі шпарини, крізь усі пори на прозорому тілі. Вона неслася опиреві навздогін з однією лишень думкою: встигнути!
Налетівши знагла на перепону, нявка втратила рівновагу й бемкнулася на землю. Вухо запізніло вловило рипучий звук, мов по дорозі тяглася стара гарба. Жовтоока лісова мешканка піднесла голову й побачила перед собою велике дерев’яне колесо з залізним іржавим ободом, із віялом заляпаних брудом шпиць, а над цим — розсохлий борт гарби, над яким нависала солома.
Нявка перевела погляд праворуч і зауважила спершу велике кінське копито, потім струнку чорну ногу, а далі — ще чорнішу, аж синювату мітлу розкуйовдженого хвоста. Кінь роздратовано бив хвостом і косував оком на прозору істоту, що плазувала в нього під копитами.
І тільки після цього нявка зважилася поглянути вгору. На гарбі, тримаючи віжки в покручених пальцях, сидів щезник. Розтуливши рот, маленька лісова мешканка втупилась у страшне обличчя того, чиє ім’я лісові її подруги бодай уголос боялися вимовляти. Це обличчя розпливалось перед нявчиним зором, вона ніяк не могла вхопити його рис, тільки бачила вигин жилавої шиї, патли сивого волосся, горб на спині, що випинався з-під ясно-червоної китайки.
…А десь там хованець шкандибає до гарби; двоє міліціянтів, підтримуючи один одного, гамселять кулаками у вікна першого поверху відділка, пасуть очима втікача, щоб за мить бігти йому навздогін. Навіть цікаво, як швидко передсвятковий настрій злетить із сонного відділка, щойно звістка про втечу небезпечного злочинця перетне поріг, — але захекана нявка не встигла додумати цю думку до кінця…
Опир, ніби він тільки того й чекав, заскочив на гарбу позаду щезника. Підніс великі долоні до обличчя. Нявка не зразу зметикувала, що він збирається робити, але наступної миті опир клацнув зубами — і наручники злетіли з зап’ясть. Відкинув залізяччя, і воно впало з гарби, вдаривши лісову мешканку по коліну.
Хованець дочалапав до гарби й важко навалився на її край.
Опир махнув кулачиськом, поціливши хованцеві в червоне око. Сонце посунуло за обрій швидше, швидше, от-от закотиться, щезне назавжди… Та чорне
Нявка скулилася на землі.
— Вйо! — крикнув щезник і ляснув коня віжками по лискучому заду…
Нявка й сама не відала, як це сталося. Її мовби щось підкинуло в повітря, і вона повисла на чорному кінському хвості. Шорстка шерсть колола долоньки. Кінь затанцював, і гарба погрозливо хитнулася.
Сонце провалилося за небокрай.
…Нявка вже не могла того бачити, та міліціянтам нарешті вдалося розбуркати відділок. У дверях з’явився спершу черговий, далі ще кількоро людей. Двоє побитих із «бобика», один — з кривавими патьоками на обличчі, другий — безладно розмахуючи ні до чого не придатним пістолетом, відчайдушно жестикулювали й тицяли пальцями туди, де щойно за деревами зник силует втікача.
Побратими ж постраждалих повелися вкрай необдумано. Замість того, щоб, покинувши всі нагальні справи, рвонути навздогін утікачеві, один уклав закривавленого товариша на землю, махнув комусь у проріз дверей рукою — певно, щоб викликали «швидку», витягнув із кишені хусточку й почав обтирати кров і юшку з обличчя. У вечірній півтемряві кров була зовсім чорною.
Інший розпитував дядька з пістолетом, і коли шофер нарешті заліз до кабіни «бобика», а слідком за ним — ще троє, утікач мав змогу опинитися ой далеко! — якби…
Якби нявка не повисла всією вагою свого манюнього тіла на кінському хвості, боязко косуючи на гарбу у себе за спиною.
Щезник всерйоз розсердився. Тримаючи віжки лівою рукою, він помалу почав піднімати вузлуватий палець правої, і коли той націлився нявці в спину, вона хребтом відчула холодний струмінь повітря. Вухо її мов відкрилося, стало напрочуд чутливим до довколишніх звуків, чекало, що ось-ось здалеку прилине переможна пісня порятунку, а натомість у вушну раковину змієм поповзло замовляння-закляття.
Довгі нявчині коси помалу стали сторч.
Під темнії ріки,
Під грізне каміння,
Під зимнії води,
Під чорную твердь,
Навіки, навіки,
Де тиша і тіні,
Де сонце не сходить,
Де пострах і смерть,
Спускайся, ду…
Якщо він устигне проказати «-ше», це кінець. Нявка ніколи не зможе повернутися з того світу. Вона вже рушила по тонесенькому місточку, що з’єднує світи цей і той, ще мить — і вороття не буде…
Хованець ревнув і кинувся на щезника. І в ту секунду, коли губи щезника вимовляли останній склад довгого і страшного закляття, чорна кудлата істота штовхнула його під руку. Палець із націленим нявці в спину нігтем стрибнув угору.
З каштанового віття пурхнули широкі крила. Палець щезника завис на півдорозі, з вуст зірвалося приглушене «-ше». Зненацька заскочена тваринка перекинулась у повітрі й каменем упала додолу. У світлі ліхтаря, що тільки-но спалахнув, хованець помітив перетинчасті лиличі крила.