Останній шаман
Шрифт:
І тоді Хованець перетнув двір і самостійно вийшов за хвіртку. Кошеня сполохано заметушилось, і Марадона підхопив його на руки.
…Мешканці містечка Рябокінь озиралися на чудну картину: по правому краю дороги, притискаючись до тротуару, їхав мотоцикл, а наввипередки з ним уздовж тротуару мчав великий чорний пес, висолопивши язика. Верхівець на мотоциклі незграбно пригинався до керма й вивертав голову. На шиї в нього бовваніла велика ґуля, яка час від часу змінювала форму й дико сичала. Коли мотоцикл пригальмував на перехресті, дехто з перехожих розгледів, що гуля на шиї у верхівця — не проста собі ґуля, а невідомої породи кошеня, яке кігтями намертво
Трійця наблизилася до двоповерхового будинку на два під’їзди, перед яким гасали й галасували діти, а на мотузках, напнутих між дерев, хляпала од вітру мокра білизна. На другому поверсі у вікно визирнула зовсім юна жінка й одразу ж зникла в кімнаті. Марадона притулив мотоцикл до дерева, відчинив двері першого під’їзду й припросив пса досередини. Хованець повагом зайшов. Кошеня по-королівському заїхало в дім на плечі міліціянта.
Коли трійця піднялася вузькими сходами на другий поверх, двері помешкання, що ліворуч, були вже відчинені, а на порозі стояла та сама жінка, яка щойно визирала у вікно. Краса жінки змусила закліпати навіть Хованця, а Марадона вкотре подивувався, як оця Василиса Прекрасна два роки тому згодилася одружитися з ним. Жінка нахилилася, почухала лобату Хованцеву голову, щось муркнула до кошеняти й гостинно відступила від дверей.
— І що це в нас сьогодні за поважні гості? — усміхнулася вона.
— Знайомся, Василинко, це Хованець. А оця малеча, якщо я правильно пригадую, називається Нявка.
* * *
— Редакція. Добрий день! — гаркнув у трубку Юрась Булочка, проклинаючи той день, коли редактор відділу новин газети «Речовий доказ» Вальтер Тадейович, щасливо усміхнений, привів до кімнати сивовусого у синьому комбінезоні з мотком білого дроту і картонною коробкою в руках. Рівно за півгодини на Юрасиковому столі з’явився чорний кнопковий телефон, а сам Юрась був підвищений у ранзі до відповідального за стосунки з громадськістю.
Вже на другий день по тому, як у вихідних даних газети з’явився новий номер із закличним текстом «телефон швидкого реагування», київська громадськість виявила неабияку моторність. Телефонний бренькіт не вщухав, Юрасик знайшов дві сивих волосини у себе на скроні, зірвав голос і двічі вдома по телефону відповідав: «Редакція. Добрий день!»
— Ю-ра-си-ку, привіт! — замість гласу активної громадськості почувся швидкий говір старшої колеги — Ліни Оверченко. Заслана у Закарпаття вивідувати таємниці митниці, через буревій вона не змогла виїхати назад і вже третій день дзвонила щодня й бадьоро сповіщала, що завтра обов’язково обіцяють розчистити дороги від повалених дерев.
— Як ти? — спитав Юрась Булочка, розслабляючись.
— Усе прекрасно. Завтра обов’язково…
— То ми тебе чекаємо. Новин цікавих нема?
— Ну, у нас уже електрику ввімкнули…
— Зрозуміло. З Вальтером Тадейовичем говорити будеш?
— Ні, ти знаєш, іншим разом… Ти йому передай, будь ласка, що я дзвонила… Ага?
— Ага, — Юрасик скосив оком на шефа, стіл якого стояв зовсім поруч із його власним — через прохід. — Гроші в тебе ще є?
— Так-так, мені вистачить. Ну, бувай, Юрчику-Мурчику, до зустрічі…
Останнім часом Ліна заповзялася називати його цим дурненьким іменем — Юрчик-Мурчик. Дарма, дарма! Вже не тріпотіло його серце від одного погляду на вогненні коси старшої колеги, вже не стискалося на один звук її голосу. Місце в його серці надійно посіла зовсім інша жінка…
Юрась
Іноді Юрасик капостив: знімав трубку, натискав секретну кнопку з написом «Ноld» і знову клав трубку. Так із півгодини він відпочивав, бо телефон був надійно заблокований для вхідних дзвінків. Довше, ніж півгодини, блаженствувати рідко коли вдавалося, бо роздратована громадськість починала надзвонювати на номер редактора відділу новин. Тоді Вальтер Тадейович супив брови і дивився на Юрасиків телефон замислено.
Настирливий стукіт у двері — і в кімнату ввалився один із загадкових персонажів, що з’являлись у редакції час від часу, про щось тихенько перемовлялися з Вальтером Тадейовичем, а потім непомітно зникали на місяць-два. Зазвичай після такого візиту в газеті «Речовий доказ» друкувалася велика редакційна стаття без підпису журналіста. Головний редактор ще кілька днів поспіль бігав по редакції, як кінь, вжалений острогами, викликав некурця Вальтера Тадейовича «покурити» і чекав судових позовів. Якщо за тиждень судових позовів не надходило, він заспокоювався на місяць-два — до наступної редакційної статті.
Сьогоднішній персонаж мав три, волосини на голові і таку широку спину, що одразу ж затулила стіл редактора відділу новин цілковито й остаточно. Юрась Булочка миттєво скористався хвилинкою свободи: він дістав із нижньої шухляди столу прямокутні картки і почав охайно закреслювати цифри:
один — два — три — чотири — п’ять — шість;
один — два — три — чотири — п’ять — сім;
один — два — три — чотири — п’ять — вісім…
Справа в тому, що вчора в телевізорі радісний дядько гукав на всю Юрасикову квартиру: «А ти як витратиш джекпот Національної лотереї — цього тижня чотири мільйони сімсот п’ятдесят тисяч гривень?» Звісно, це не мільйон доларів, та все ж доволі пристойна сума, що на неї можна дозволити собі які-не-які дрібні задоволення. Інший дядько, який виграв джекпот пару місяців тому, відверто зізнався, що витратив на гру кілька тисяч гривень, перш ніж виграш таки дався йому до рук. Юрась вирішив підійти до справи професійно, зіграти всі можливі комбінації — цифр-бо не так і багато! — і вже напевне зірвати джекпот.
Ви можете спитати, чим займався Юрасик у школі на уроках математики? Слушне запитання. Тільки відповіді ми на нього дати не зможемо — на уроках математики він завжди сидів із серйозним і зосередженим обличчям, гав нібито не ловив, задачки розв’язував здебільшого правильно, вчителі вважали його здібним, хоч і смертельно лінивим, а що там насправді в голові його діється — хіба вгадаєш! Напевне, якби сьогодні вчителька математики подивилася, чим займається її колишній учень у робочий час, вона б зробила невтішний висновок і щодо його здібностей, і щодо власних уроків математики… Але, слава Богу, вона його зараз бачити не могла.
Юрась Булочка брав чисту картку з однієї купки, методично викреслював цифри, відкладав на другу купку, брав нову:
один — два — три — чотири — п’ять — дев’ять;
один — два — три — чотири — п’ять — десять;
один — два — три — чотири — п’ять — одинадцять…
У захваті від власної професійності він навіть не помітив, як широка спина загадкового відвідувача перемістилася, відкривши Вальтеру Тадейовичу прекрасну перспективу на робочий стіл підлеглого, а голова з трьома волосинами обернулась і тепер із неприхованою цікавістю спостерігає за спритними руками: