Останній шаман
Шрифт:
— Так, Славо, — ледь чутно промимрив новоприбулий в’язень.
І подумав: чому, чому я це роблю? Слава не заслуговує на таке… Чи заслуговує? Всі, всі заслуговують! Сьогодні Слава — надійний товариш, ледь не руку за нього готовий віддати, а завтра… Хто знає, як він учинить завтра? Всі вони — сильні й хороші, доки не припече. Тільки поріг чутливості в усіх різний. Так, так! Поріг чутливості!
Він навіть зрадів, коли з підсвідомості вихопився цей вираз. Як точно передає суть людську! Кожна людина зрадлива, тільки
Он жінка у Слави. Фото показував — чорнява красуня. Листи йому пише — навіть більше, ніж їх приймають. Знає, що завернуть, а все одно пише! Вперта. І кохає його. На побачення готова світ за очі їхати. А Слава? Відповідає на листи через раз, і все Мічиллі чогось жаліється. Просити її хоче, щоб більше не писала. Хіба це не зрада? Благородні мотиви в нього, бачте: щоб її КҐБ не тягало через нього. А насправді, насправді! О, він точно знає, що насправді для Слави жінка тягарем стала — весь час має провину свою відчувати, що не подумав про неї, про дитину, не зважив тоді, коли проти влади виступав, валандається тепер по в’язницях і таборах, а їй там — виживати. Провина — це найважче. От і викреслив жінку з життя. Так.
— Не чекай свою посилку, — пролунав у тиші голос Мічилли.
Горбань сахнувся.
— Ти як знаєш? — зацікавлено спитав сивий.
— Я знаю. Не чекай.
Горбань боявся розплющити очі. Всередині пекло. Клятий шаман! Все знає, в найпотаємніші закапелки людської душі зазирає. А може… Може, Слава вирішить, що то конвой украв? Скільки разів уже так було. Правильно, правильно! То просто конвой. Поділили тихо — і нема. Конвой…
З цією заспокійливою думкою він нарешті заснув.
Розділ IV
БЛУКАННЯ У МОРОЦІ
Хованець і сам дивувався, яким чином устиг туди, де мав сьогодні конче бути. Либонь, штрикнуло його щось, і він, ухопивши напівпритомну нявку за тоненьку руку, помчав через містечко Рябокінь навпрошки, минаючи тихі подвір’я, замкнену школу, лікарню й крамнички, — туди, де стояла низька хата під зеленим дахом і де він чи не всю зиму грівся на поді. Коли двійко переслідувачів добігли до хати, гарба, запряжена чорним лиховісним конем, вже відкочувала од воріт.
Шпаркий, швидкий, шалений перебіг подій! Не міг, не умів мамулуватий хованець так різко реагувати на загрози! Стискаючи нявчину долоню, він тільки й лупав очима, а осоружний опир із палицею в руці наздоганяв гарбу, з якої звисала рука полоненого чорнявого парубка. Щезник зловісно вйокав, гарба повертала за ріг, опир нарешті заскочив на неї — і жахливе
— А я тепер навіть у хату не втраплю… — пробурмотів хованець ображено, стоячи над прим’ятиною в землі, де відбився слід палиці, видко, впущеної щезником.
Нявка занесла ногу, щоб колупнути відбиток застиглого в часі лилика, передумала, спитала автоматично:
— Чого це?
— Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки…
— Ну, от і добре, — підсумувала нявка оптимістично, — ми ж усе одно збираємося його шукати?
Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу…
— Ходімо, — похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці.
І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка.
Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду.
Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві.
Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок.
У спину мандрівникам голосно засопіло.
Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки.
— Добридень, — тихо привітався хтось.
Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі.
— Ти хто? — пискнула нявка.
— Рахман, — чоловічок знову безхмарно усміхнувся.
— Підземні люди, — прошепотіла нявка налякано.
Рахман, на диво, вчув її тихий голос.
— Так, так, — безтурботно підтвердив він, — ми — підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше… За тиждень паски чітко допливають.
— А навіщо ж ти паску ловив, — простодушно спитав хованець, — якщо вона за тиждень якраз до вас припливе?
Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках.