Останній шаман

Тисовська Наталя

— Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих — щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні — маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто…

Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них — сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович

Шкварченко — усміхалися невідомому фотографу, а третій — довговолосий якут Мічилла — замислено глядів мимо об’єктива.

Святослав Шапка налив ще по одній.

— А пам’ятаєш, — мовив гість, — це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього…

Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.

— А знаєш, — заговорив він знову, — я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?

Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» — переплетені готичні літери — і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету».

— А що це за фонд? — чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.

— А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити… Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором — ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював — та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо… — він завагався, добираючи слова, — в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш…

У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».

— То ти захистився? — здивувався гість.

Господар похитав головою.

— Не розумію… — знизав плечима Володимир Горбань.

— Я писав це, — пояснив Святослав Шапка, — чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював… Та то пусте… У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу — ми ж не чужі, еге ж? — у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут — таке розмаїття!

Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої

були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі.

— А потім оцю дисертацію почав писати, — продовжував господар, — почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив… Бачиш, — він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, — забив усе в комп’ютер… Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав… А потім нічого — звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, — він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості.

Володимир Горбань між тим роздивлявся машинопис. Перегорнув кілька сторінок, пробіг очима резюме і вступ, зазирнув у самий кінець. Обличчя його лишалося незворушним, але в очах зблискувала несподівана внутрішня жага.

— Айи ойун написав цілу дисертацію… Даси мені прочитати? — спитав він майже байдуже.

— Поки що ні, — ніяково відмовив Святослав Шапка, червоніючи на слова «айи ойун», й одразу почав пояснювати: — По-перше, я ще не закінчив. Це чернетка, бачиш, я над нею працюю. По-друге, я маю стосовно цієї роботи інший задум…

— Який? — поцікавився гість, і далі гортаючи машинопис.

— Я не зможу вже захистити дисертацію, я прекрасно це усвідомлюю. Треба публікації в наукових журналах, а в мене ні грошей, ні доступу нема. Треба… Та я дізнавався якось їхні правила і зрозумів, що з тим захистом для мене — глухий номер. Я краще дещо інше зроблю… — і він хитро і в той самий час по-дитячому наївно примружився.

— Що? — спитав Володимир Горбань недбало.

— Я знайшов фірму, яка не гребує лівою, ну, неоподаткованою копійкою. Вони зголосилися мені допомогти. Розроблятимуть прилад. Я його «віщуном» назвав, — він недоречно гигикнув, — а вони його «їжаком» обізвали. В нього, розумієш, вигляд такий — наїжачений. Контакти на всі боки стирчать. Прилад вимірює провідність шкіри.

— Цікаво як! — промовив Володимир Горбань з дещо награним захопленням. — І що ж?

— Вони мені порадили хлопчину-комп’ютерника, тільки все марно. Ніяк той не може збагнути, що від нього вимагається. Розумієш, програму пише, а сам просто ніяк не второпає, що я йому пояснюю. Що він у тій програмі понаписував, одному Богові відомо. Я йому сто разів уже повторював…

У чому принцип твоєї ідеї? — жорстко спитав Володимир Горбань.

— У тому, — завагався сивий лікар, — що людський організм у змозі підсвідомо накопичувати інформацію і вловлювати небезпеку. Якщо людина не притлумлює свої відчуття, вона інтуїтивно знає набагато більше, ніж згодна те визнати. Якщо людина не відвертатиметься від страху, а піде йому назустріч, вона здатна побачити власне майбутнє… побачити джерело небезпеки…

— А прилад? — спитав Володимир Горбань гарячково.

— А прилад зчитує страхи людини і трансформує їх у — як би це висловити — пророцтва… Знаю, знаю, антинауково звучить, мов ворожіння на картах, але так воно і є… Ти ж знаєш, як роблять електроенцефалограму мозку? А це — майже те саме, тільки зчитуються сигнали шкіри… Простіше кажучи, після обстеження пацієнта ми зможемо локалізувати небезпеки, які на цього пацієнта чигають… Або не чигають, — поправив лікар сам себе.