Останній шаман
Шрифт:
Розділ XII
МАШИНОПИС СИВОГО ЛІКАРЯ
Шорсткі долоні масажиста бгали плечі, спину, потворний вигин ребер під лівою лопаткою. До певного моменту це було навіть приємно, але ось масажист узяв до рук колесо з довгим держалном і почав водити уздовж хребта. Тонюсінькі голочки на колесі ледь-ледь торкалися шкіри, але змушували тіло звиватися вужем. У ці хвилі він зціплював зуби і заплющував очі; ввижалося, що всі кінчики нервів зібралися в центральній точці бридкого горбу. За який час той
Клятий шаман! Проклятий сам і діти його до сьомого коліна!..
Масажист, насвистуючи, підійшов до вмивальника й ретельно вимив руки.
— Ще пару хвилин полежіть, а потім вдягайтеся.
Пройшов до столу, сів, закинувши ногу на ногу, забігав кульковою ручкою в лікарняній пожовклій карті.
…Володимир Матвійович Горбань, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень у 1978–1985 роках, член організації «Amnesty International», голова Фонду Британського університету, доктор фізико-математичних наук, громадянин Великобританії, помалу підвівся з лікарняної отоманки й накинув на плечі сорочку. Згадка про шамана, який, на глибоке переконання Горбаня, один винен у скаліченому його житті, потягнула за собою ще й ще неприємні спогади. Здавалося, давно вже перекреслив колишнє своє життя, давно вже забув, що в його біографії правда, а що вигадка, але час від часу спомини обсідали його, змушували ганятися за примарами минулого.
В такі миті він гарячково дзвонив комусь по телефону, через десятих знайомих надсилав запити до довідкових служб, годинами сидів в інтернеті і шукав, шукав! Шукав трьох: Шапку, Шкварченка і хитрого якута на ймення Мічилла.
І одного дня йому пощастило. За іронією долі, найпершим знайшовся Мічилла, навіть прізвища якого Горбань не знав. Легко знайшовся, і він довго ще не вірив, що така удача можлива, але, раз побачивши якута з віддалі п’ятьох кроків, уже знав: той! Змінився, постарів, але — той!
Зиркнувши на Мічиллу, Горбань спершу чогось злякався: видалося йому, що якут під чіпким поглядом на мент застиг і готовий був повернути голову, але не зробив цього — опустив плечі і рушив далі у своїх справах.
Перший страх швидко витіснила злостива радість: знайшов! Стільки років марив, уповав, снив — і знайшов!
Горбань довго йшов назирці за якутом, тихо ставлячи на землю ступні в дорогих англійських черевиках на гумовому ходу, стежив, як світла шкіра вкривається плямами нецивілізованого, відразливого, віковічного для цих проклятих країв бруду, і зловтішно уявляв, як після всього спалить модельні свої черевики на пустирищі поза хатою, щоб випекти ненависний бруд минулого.
Мічилла накульгував подагричними ногами уздовж насипу, що в цьому місці нависав над залізницею. Колія, яка з лісу виринала на кількасот метрів і знову губилася поміж дерев, застугоніла, але потяга ще не видно. Він вибіжить у яругу непомітно; скільки приїжджих, що вперше тут опинялися і мали два кілометри від станції йти пішки до селища вздовж колії, лякалися його раптової появи! Мічилла зробив крок убік, готовий зійти з насипу, та несподівано завагався, і в цю секунду Горбань вперся йому просто в спину, дихнув гаряче в потилицю — і штовхнув грудьми.
Потяг випірнув із лісу, коли людська
Зачекайте секунду, — масажист перервав свист, помітивши, що пацієнт уже вдягнений, — мені тут два слова лишилося дописати.
…Горбань спалив-таки дорогі англійські черевики тільки не на пустирищі, а в грубі. В останній момент злякався з ними вийти на пустирище, все йому марилося — ну й дурня! — що на шкірі з-під бруду проступають темні криваві плями…
Врешті-решт масажист згорнув медичну карту й простягнув її Горбаню. Той чемно попрощався, причому завдяки горбу це виглядало так, ніби він кланявся лікареві, і взявся за ручку дверей.
Не встиг він натиснути на неї, як двері відчинилися, й до кімнати увірвався сивий кремезний лікар.
— Ви сьогодні… — почав сивий лікар сходу — і затнувся. Довгу мить він дивився просто в очі Горбаневі, а тоді повільно промовив: — Пане Володимире, я не помилився?..
* * *
— Славо, я тобі так скажу…
За кухонним столом, встеленим картатою біло-зеленою цератою, накрита була невигадлива вечеря на двох. Під стелею люстра в шістдесят ватт освітлювала сивого немолодого господаря, який сидів боком і час від часу повертався до холодильника в себе за спиною, щоб дістати нехитрі наїдки: сир, ковбасу, огірки, — і ненормально вигнуту спину його гостя. Перед господарем і гостем стояли склянки і пляшка горілки, але вони забували наливати, зайняті гіркою, обтяжливою розмовою.
— …вони нас навіть не хочуть реабілітувати — «справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину»… А мої сім років? Псові під хвіст?
Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче:
— Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено — те зроблено. Не можуть усі бути героями… Ти про інше подумай: не пробачити ближнього — теж гріх… Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але… Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років — десять років, щойно згадаю його ім’я, — трусити починало!.. Але згодом… Я запізно його знайшов. Отак.
Сивий здивовано поглянув на співбесідника.
— Він, — пояснив гість, — помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак…
Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.