Останній сигнал
Шрифт:
Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчилася задовольнятися малими радощами. Міркувала: більше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов равлик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка.
І ось сьогодні…
Юрій немовби підслухав її думки:
— Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічає казку, вже не вірить,
— Не вірить, — мов луна, відгукнулась Аля.
— Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно.
— Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля.
І я так не думаю….
Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки.
Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала:
— А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом, — вона зітхнула. — А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки…
Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати.
— А хіба в книжках не буває того ж, що і в житті?
— Ви так вірите книжкам?
— Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь.
Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив:
Іноді мені здається, що я проковтнув забагато книжок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушаться в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями… Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані…
“Наївний, — подумала Аля. — Але милий, романтичний”.
— А яка у вас професія?
— Фізіолог.
— Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік.
— Найбільше про життя я знаю з книжок.
Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж щось у його тоні насторожувало. Аля запитувала себе: “А можливо, вся справа в тому, ідо я не зустрічала таких?”
До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відповідала небагатослівно, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесену Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звернула увагу, що він перегортає сторінку за сторінкою, не пропускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди.
Аля дістала з пляжної торби записник, олівець і кількома штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив. Їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. Тоді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло непогано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простягла йому записник.
— Впізнаєте?
— Та це ж я! — втішився він. — Схожий і несхожий. Як це вам удалося?
В його очах з’явився захват, і Алі стало приємно, що її малюнок справив враження.
Юра, уважно розглядаючи його, сказав:
— В одному місці схоже, в іншому — несхоже.
— Авжеж, — знизала плечима Аля. — У цьому й полягає шаржування.
— Шаржування… — він так вимовив це слово, ніби чув його вперше. — Цікавий метод…
Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися гори — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно пливла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним…
Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку відпочинку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у море на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочитаний фантастичний роман, де діяла штучна людина — сигом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зустрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися Ліани в зелені арки.
Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тільки до її від’їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях.
Аля вискочила па доріжку, закричала, кинулася до Юри.
Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце калатало шалено, а дихання було шумним і уривчастим.
— Це мій особистий робот-слуга, — сказав Юрій.
Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися два яскравих ока. Робот уклонився.
Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накинув їй на плечі піджак.
— Ви що, боїтесь його? — запитав.
— Трішки, — зізналася вона.
Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне коліно, всередині у нього, — вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку, — засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мелодія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспівав:
— Колись закохався робот
У жінку земну, звичайну.
Історія ця банальна.
Та їй освідчився він:
— Я — робот, могутній, сталевий.
Як хочеш — зруйную місто,
Як хочеш — збудую замок,
Для тебе одної все… —
А жінка йому сказала:
— Твій голос луна, мов сирена,