Останній сигнал
Шрифт:
Із сталі і руки, і серце,
Смертельні обійми твої,
Нащо мені місто і замок?
Я хочу палкого кохання.
Ти спробуй людиною стати,
Тоді й покохаю тебе. —
Тривожно, мов сполох закличний,
У робота стукало серце,
Од
І плоттю ставали вони.
До милої знову прийшовши,
Він вигукнув:
— Сталося диво!
Живий я, такий, як і люди,
Тепер ти полюбиш мене.
Я місто уже не зруйную.
Я замок уже не збудую.
Та знаю я відчай і сумнів.
І тугу земну, і сум. —
А жінка йому відказала,
А жінка отак говорила:
— Я бачу, що сталося диво:
Ти просто мужчиною став.
Ти місто уже не зруйнуєш,
Ти замок уже не збудуєш,
А знаєш лиш біль та страждання…
То за що тебе кохать?
Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь наказав роботу розучити її.
Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній план, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а на передньому плані був Юрій. Її трохи зобідило, що він не пожертвував туристською поїздкою заради неї, Алі, і вони не були разом цілих два дні, з іншого боку, зачепило самолюбність і розпалило її.
Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збагнув й оцінив цю “випадковість”.
А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рейсових автобусів.
— Ходімо на стоянку таксі, — сказала вона.
Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж подивилася туди і побачила робота.
— Зараз я відвезу вас, — мовив Юрій.
Він наказав роботу лягти, переставив йому йоги, вигвинтив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю.
Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам’яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій Дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як Дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гадала, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив
— Я відвезу вас додому.
— Чи варто? Пропустите кращі години купання.
— Байдуже.
Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилися білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку.
— Знижуюся, — попередив робот. — По карті до Орла залишилося шістдесят кілометрів.
Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок.
— Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — несміливо запропонувала Аля.
— Даруйте, поспішаю.
В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м’яко він закінчив:
— Я обов’язково прилечу до вас. А ви чекайте. І вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити.
Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Адя довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не вірити в його обіцянки…
СУСІД ПО НОМЕРУ
Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готелях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакуватимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригінали, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Василь, коли йому пропонували окремі номери, завжди просив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч.
От і цим разом адміністраторка сказала Василеві:
— Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Номер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво…
— Гаразд. Поговоримо з сусідом, — мрійно мовив Василь.
— Ну, говорити, либонь, будете в основному ви, — попередила адміністраторка. — Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мовчить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах.
— А він не глухонімий? — уточнив Василь.
— Виключено, — запевнила дама. — Сама з ним розмовляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився дивно? “Благодатний людський матеріал…”
— Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Василя.
— Ну, сусіди. Так говорять учені — “людський матеріал”.
— А він теє… не письменник? — сполошився Василь. — А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш.
— Щодо цього не тривожтеся, — поспішила заспокоїти його адміністраторка. — Він біолог, здається, фізіолог, можна зараз уточнити…
— Біолог мене влаштовує, — підбадьорився Василь, думаючи: “І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?”