Останній сигнал
Шрифт:
Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб’язно повела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене:
— Ввійдіть.
Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи.
Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з першого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Василя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичливо, білозубо, очі дивилися уважно і дружньо, немов говорили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він
— Давайте знайомитися, — запропонував Василь, простягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію.
— Дуже приємно, — відповів сусід. — Мене звуть Юрієм.
Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся.
— А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь. — Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або з Калуги.
— З Орла, — відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше. — Ви майже вгадали.
— Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Василь. — Ото було б здорово, якби в Об’єднаний медичний Центр.
— Чому “здорово”? — поцікавився сусід.
— Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки:. Новітньої…
Він загадково підморгнув і помовчав кілька секунд у надії почути запитання. Прождавши даремно, додав:
— Про неї ще й в газетах не було…
Ще через секунду:
— Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур…
Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив:
— А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні.
Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав.
Через п’ятнадцять хвилин він узнав не тільки найменування апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочатку вмитися.
Василь викопав його пораду по-своєму: він приймав душ 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт води, розповідав далі.
Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не марнував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родинні стосунки, перейшов із ним “на ти” і вже викладав деякі подробиці.
— Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворушно-мудра, — мовив він, акуратно промокаючи мохнатим рушником крапельки вологи на худих плечах. — Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч замовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точно примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні зауваження і дефекти постараємось усунути, — і тут же додавай: зате ж бо апаратура “серце-легені” вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, “серце — легені” збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні…
— Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється, — докинув сусід так, що Василь
Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уважним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові:
— Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно.
Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролупало:
— А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на вісім?
— Так, — розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції. — Та хіба справа в цьому? Я про хворих кажу.
— Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони розуміють значення науки для людства.
Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лінію. В очах світилися глибокі роздуми.
“Ото грає! Справжній артист!” — захоплено подумав Василь і підхопив:
— Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: “Візьміть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби…”
— Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього и варто було чекати, люди змінюються, з’являються нові риси характеру. Недарма сказано: “Людина — це звучить гордо!”
Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: “Божевільний? І я з ним тут наодинці”.
Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. “А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовірно й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: “Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує”. Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справдиться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А поки що вдавати, що нічого не запідозрив.
Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив У тон.
— Ці якості в людей довго виховували…
І виховали нарешті!
Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася посередині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня.
“Він жартує, розігрує”, — з полегкістю подумав Василь і сказав:
— Здорово це у тебе виходить!
— Що?
— Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш.
— Блазень біжить попереду короля, жарти — попереду істини.
— Розігруєш?
— А ти як думаєш?
Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду.
— Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це…
— Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив:
— А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав.