Останній сигнал

Росоховатский Игорь Маркович

І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови з лікарями. Та й сам, коли захворієш… А ти часто хворів?

Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам’яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку.

— Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування.

“Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — подумав Василь. — Можливо, він серйозно

хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув…” Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав:

— Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини…

Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся:

— Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось.

— Коли? — зрадів Василь.

— Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника.

— Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хірургічний відділ!

…На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні.

Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень грудами, жваво перемовляючись. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступає здивування. Він навіть промовив, не дивлячись па Василя:

— Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами.

Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся:

— У кого що болить, той про те і гомонить.

— Це ти придумав?

— Дивак. Старовинне прислів’я.

— Що значить старовинне? Скільки йому років?

Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома:

— П’ять тисяч вісімсот сорок один. Досить?

— Виходить, за п’ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися?

— А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь. — Адже ти сам говорив: “Людина — це звучить гордо!”

— Так. Але тільки людською мовою.

— Що ти хочеш цим сказати?

І “амеба” звучало б гордо амебною мовою.

Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився:

— А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити?

— Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів… Особливо — про потоки ліо.

— Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до краю спантеличений Василь.

Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій.

— Що ж це за потоки?

— Вони утворюються внаслідок взаємодії людини з єдиним полем.

— Про них уже було в пресі?

— Ні.

— То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають?

— Адже вони хочуть вилікуватися.

“Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. —

Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається “нестійкість психіки”. Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять”.

У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло.

Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: “Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота… Навіть повірити важко…”

І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій:

— Обидві вони однаково мертві.

Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось:

— Чому?

Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: “Не встрявай у суперечку!”

— Пусті життя.

Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися прив’язати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив:

— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля.

Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:

— А ось іде жива людина, зовсім жива!

По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла.

Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку:

— Здрастуй!

— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія.

— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.

— Вірю в це.

— Чого ти хочеш більше за все?

“Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:

— Завершити почате дослідження.

— В якій галузі?

— Походження життя.

— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?

“Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…”

І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.

І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу.

Пролунала відповідь:

— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це…

Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань.

— Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій.