Останній сигнал
Шрифт:
Чутка про чудесного лікаря-зцілителя пройшла містом, і до Алі юрбами посунули хворі. Вона опинилася у вельми скрутному становищі. Вислухавши її нарікання, Юра несподівано запропонував:
— Влаштуй мене до вас на роботу. Я допоможу тобі на прийомі.
— Але ж ти не лікар, а фізіолог.
— Не має значення. Хіба ти не переконалась?
Вона поквапно відвела очі.
— Але диплом…
— Диплом? — Він намагався щось пригадати. Затим повторив так, неначе не знав значення самого слова:
— Диплом…
— О
— А ти маєш?
— Певна річ. Хто б допустив мене до лікування хворих без диплома?
— Покажи.
Аня слухняно дістала диплом і тицьнула його Юрі. Він розкрив, уважно прочитав і засміявся:
— А тебе, виявляється, здорово можна розіграти!
“Значить, розігрував? І так правдоподібно?” Вона ладна була повірити йому, але тривога не зникала.
Юрій якимсь чином відчув Алин стан.
— Гаразд, мала, відкрию тобі ще одну таємницю. Не дери носа, у мене є такий самий диплом.
— Диплом лікаря? У тебе два дипломи — лікаря і фізіолога?
— Здогадлива…
— Диплом тут, із тобою?
— Звичайно.
Аля не наважилася попросити його показати свій диплом, хоча їй дуже кортіло. Вона знайшла інший хід.
— У такому разі я завтра ж переговорю з директором, а післязавтра ми разом підемо в лікарню, і тебе оформлять.
— У помічники до тебе.
— Нічого собі помічник-чарівник.
Інакше я не згоден.
Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулилася: “Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дякувати…”
Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.
— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то намучитеся потім, — заохотливо підморгнув їй директор, щиросердний товстун з модними пшеничними вусами, що звисали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового “нареченого” лікарки.
— Та вже придивилася, — відповіла Аля, зашарівшись.
Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:
— Давайте ваш диплом, колего.
Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялечка, диплом.
— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився пальцем. — Ну й конспіратори!
Аля підвела нерозуміючий погляд.
— Добре, добре, ось напишу я вас обох у наш драмгурток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка на весь рот була рекламно-сліпучою. — В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збігається. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!
Аля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: “Хто ж він? Хто він?”
Недобре
— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.
— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Щоб талі не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не віриш?
— Я просто не знаю, що сказати, — мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похитнулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?
— Ти підробив диплом?
— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?
— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я тоді тебе зовсім не помічала.
— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з’ясували, — він підтримає гру.
“Все” буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диплом. — Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає від сього щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.
— Там узяв, де й ти.
— В інституті? Значить, там зробили підробку.
— Я не знав, що це називається підробкою, — сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.
— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, просто переплутали рік закінчення?
— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице, — кумедно зітхнув він. — Ставлю вам за кмітливість трійку.
— А в якому році ти насправді закінчив інститут?
Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.
— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?
— Навіщо ж у такому разі…
— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось наплутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?
Аля помітила блискавки в його очах. “Догралася, ослице? — подумала вона. — Втратила якогось лахмітника і зустріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допомогти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!”