Останній сигнал
Шрифт:
В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках…
Він узяв її за руку, пригорнув до себе:
— Дурненька…
І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з’явилася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розумна, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки несподівані, оригінальні, хоча не завжди зрозумілі для неї. Можливо, саме через це нерозуміння виникає тривога. Але радість
— Ти залишишся зі мною? Назавжди?
Його очі тьмяніють. Він запитує, дивлячись убік:
— Чому людям обов’язково хочеться зберегти, та ще й “назавжди”, те, що зберегти неможливо?
У неї з’явилося попереднє відчуття: зосталася сама на безконечному пероні. її голос здригнувся:
— Ти збираєшся виїхати?
— Я ж мовив узагалі…
— А я — про нас.
— Що з тобою, маленька?
— Ти не відповів…
— А ти хочеш, аби я був з тобою назавжди?
— Хіба про це треба питати?
— Коли хтось хоче зберегти людину, почуття, мить, він завжди це може зробити.
— Як?
Юра встав, підійшов до вікна. Його силует чітко вирізнявся на тлі хмар. Здавалося, він летить, легко розштовхуючи хмари. Затим він повернувся до неї, зручно вмостився в кріслі — улюбленому кріслі її чоловіка. З його обличчя Аля вгадувала: він не з нею, він — далеко.
— У людини є дивовижна властивість, — промовив Юра. — Вона дозволяє знову пережити минуле.
— Пережити? Ти не помилився? Повернути минуле?
Його очі миттю змінюють колір.
— Більше, ніж просто повернути. Ця властивість дозволяє поліпшити минуле, повернути його таким, яким забажаєш…
Він простягнув до неї руку. Алі здалося: щоб приголубити, і вона потягнулася назустріч. Юра ледь відхилився і здивовано глянув на неї. Аля зрозуміла: він лише зараз повернувся із своїх далеких думок і помітив її. Але одразу ж забув про неї і далі розмірковував уголос:
— Либонь, це не подарунок людині від природи. Вона сама виховала в собі цю властивість…
— Знову заговорив загадками? — докорила вона.
— Я говорю про людську пам’ять. Про її здатність видавати й комбінувати те, що людина хоче.
І те, чого вона не хоче.
— Пам’яттю можна керувати.
— Не знаю, як це тобі вдається. Мені — далеко не завжди. І, крім того, пам’ять — це мало.
— Це більше, ніж дійсність, — упевнено каже він. — Бо для людини це і є “назавжди”. Єдино можливе.
Тінь пробігає його обличчям, і він додає:
— Якщо, певна річ, під словом “назавжди” розуміти одне життя.
І мало, і неповторно, — уперто відказує Аля.
— Неповторно — це вже не мало, — відповідає він і раптом дивиться на неї, тільки на неї, повертаючись із мандрівок думки, поспішаючи до неї.
Присмеркові тіні ковзають на стінах, обступають їх звідусіль і відгороджують од світу. Аля забуває, про що вони говорили, всі слова
Через верхній правий кут вікна в кімнату злодійкувато зазирає жовте око місяця. Хмари то закривають його, то відкривають, і Алі видається, ніби воно підморгує їй. З пітьми випливають різні предмети. Стіл ніби великий фрегат стає на рейді…
Зненацька Юра виразно каже:
— Може, неповторність більше ніж вічність?
“Господи, значить, він увесь час міркував про те й саме, — з відчаєм подумала Аля. — Його ніщо не може відвернути… Ніщо… Сухар!.. Та, можливо, дуже розумна і сильна людина повинна бути сухарем? Повинна? Розум у ньому завжди керує почуттям, і внаслідок… Завжди? Тоді це нудно…”
Місяць більше не підморгує Алі. Він надокучливо висить у вікні — не романтичний, неживий. Супутник, на який суворо за розкладом відходять вантажні і вантажно-пасажирські ракети.
Аля піднімається на лікті і зверху вниз дивиться на Юру.
— Дивна ти все-таки людина, — з досадою мовить вона.
Він незворушно мовчить, зайнятий своїми думками. Алі здається, що він не розчув її слів. Однак по кількох секундах Юра несподівано відгукується:
— Хотілося б знати, чого варті недивні люди?
…На роботу вони йшли разом, супроводжувані схвальними поглядами сусідів. їх зустрічали дорогою знайомі люди, шанобливо віталися. Декілька вилікуваних ними хворих, що вважалися раніше “безнадійними”, швидко створили їм славу, яка явно обтяжувала Юру. Скрізь, де їх ушановували, він старанно висував Алю на передній план, а сам волів залишатися в тіні.
— Я тільки асистент, — говорив він. — Дякуйте лікарю.
Аля отримувала премії та дипломи, її призначили завідувачкою відділом. Кілька разів вона збиралася щиросердно поговорити з Юрою про його надмірну скромність і про своє непевне становище, але він відбувався жартами.
Втім, йому не завжди вдавалося триматися “в тіні”. Хтось із лікарів якось звернувся до нього за порадою. Порада виявилась корисною. Лікар розповів колегам про те, як Допоміг асистент Аліни Іванівни. Юрі стали дошкуляти проханнями. Загомоніли про блискучого діагноста.
— Що мені робити? — запитав Юра в Алі. — Вони напосідають на мене з проханнями.
— Теж проблема, — засміялась Аля, знизуючи круглими плечима. — Ну й допомагай їм.
— Так, але…
— Боїшся виявити справжній стан речей? — пожартувала вона. — А я не боюсь.
Ще через кілька днів він сказав їй збентежено:
— Здається, у мене з’явилися вороги.
— Хто ж вони? Ті, кому ти відмовився допомогти?
Його довгі вії злетіли, випустивши, наче птаха, здивований погляд.
— Ні, ті, кому я допомагав… Лікар Назаров помилився в діагнозі, я вказав йому на помилку. І от…