Останній сигнал
Шрифт:
Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю.
— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючись. — Вони ж не намагалися тебе звалити.
Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об
— Ти не образилася на мене?
— Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.
— На кого це?
Вона не відчула зміни в його настрої.
— Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони…
І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду.
Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить.
А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спальні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля.
Вона почула: “Юро, ти не такий, як усі”.
Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, думаючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер. їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов…
Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих” Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жартувала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутно підійшла до Юри і обняла його за шию.
— Не хочеш допомогти мені?
Він нахилив голову і потерся щокою об її руку.
— Слухаю і підкоряюсь, господине. Зруйнувати місто чи побудувати замок?
— Дещо важче. Сходи в магазин за сметаною і молоком.
Коли він уже був біля дверей, Аля гукнула йому:
І ще купи на котлети маленький шматочок свинини. Грамів триста…
Магазин був у їхньому будинку, і коли після того, як Юрій вийшов, минуло двадцять хвилин, Аля почала нервувати. Минуло ще десять хвилин. Аля нашвидку вимила руки, зменшила вогонь у плиті і зовсім було зібралася рушити на розшуки, як з’явився Юра.
Пакунок у його руці аж роздимався. Юра задоволено всміхався.
Аля витягла з пакунка шість пляшок: молоко звичайне, молоко шестипроцентне, молоко пряжене, “сніжок”, вершки, кефір і чотири банки: сметана, згущене молоко, какао та кофе на згущеному молоці.
“Мужчину не можна посилати до магазину без чіткої інструкції”, — згадала Аля бабусину пораду і, закусивши нижню губу, аби не розсміятися, вдячно кивнула Юрі і знову запустила руку в пакунок —
Усе ще боячись розтулити губи, Аля підвела голову і глянула на Юру сміхотливими здивованими очима. Та їй одразу перехотілося сміятися, коли вона побачила його застигле суворе обличчя і чи то ображено, чи то винувато опущені куточки губ. Юрин запитальний погляд був спрямований повз неї.
— Пробач. Я не міг купити м’яса.
— Немає свинини? — здивувалася Аля.
Він кілька разів заперечно хитнув головою, втупившись в одну точку десь нижче її голови. Вона спробувала навіть визначити за напрямом погляду, на що саме він дивиться, однак нічого примітного не зауважила. Куток шафи, шпалера…
— Там, у магазині, висіла на гаку туша, — сказав Юрій.
— Ну такий маленький шматок продавець не став би рубати від туші, — вона ладна була знову заусміхатися. — Але у вітрині, безперечно, були й окремі шматки.
— Я дивився на тушу, — монотонно тягнув Юрій. — Мені здалося… Мені здалося…
— Що тобі здалося, любий? — Аля встала навшпиньки, поклала йому руки на плечі і заглянула в очі близько-близько, їй не слід було робити цього зараз. Його очі були заволочені каламутною плівкою, і весь він був як неживий. Камінна статуя. Слова зірвалися з його уст і впали важко, мов каміння у провалля.
— Мені здалося, що це людина…
Аля не знала, як реагувати на цю фразу, і спробувала пожартувати:
— Для голодного верблюда міражів магазині.
Проте жарту не вийшло. Юра стояв мовчки відчужений і дивився в куток заціпенілим поглядом.
Слюсар-профілактик із контори газового господарства прийшов, коли Алі не було вдома. Рум’яний, товстощокий молодик, схильний до грубуватих жартів і розігрувань, запитав у Юри:
— Газом потроху отруюєтесь?
— Газом? — здивувався Юра.
— Авжеж. Хіба не чуєте запаху газу в кухні?
— Не принюхувався, — відказав Юра, і слюсар вирішив, що він приймає правила гри і вступає в неї.
— Принюхуйтесь, не принюхуйтесь — витікання газу все одно відбувається. Практично його немає, а теоретично…
— А чим же це нам загрожує? — спитав Юра, думаючи про Алю.
Слюсар уважно вдивився у стривожене Юрине обличчя. “Еге, а він не в жарт”, — утішився, задоволено крякнув од несподіваної удачі, випростався на весь свій невисокий зріст, одставив ногу і багатозначно підняв короткий товстий палець із обгризеним нігтем.
— По-перше, при певній концентрації газу може статися вибух. Усю квартиру розтрощить разом із господарями, — пообіцяв він. — При меншій, але значній концентрації газ витіснить повітря — і ви просто вмрете від ядухи. Заснете і не встанете. Ось так! А при незначній концентрації все одно настає по-віль-не, по-ступо-ве отруєння організму, непомітне для його власника.
Слюсар недарма протягом кількох років брав участь у гуртку художньої самодіяльності і вмів надавати своєму голосові зловісних відтінків.