Останній заколот
Шрифт:
— До ДПУ тобто? — здивовано перепитав той.
— Ні, до контори по збиранню склотари.
— Ти, товаришу Мальцев, давай без підковирок, — образився Осьмушко. — Я до вас не прийшов, а мене послали. Як кандидата в члени партії викликали в партком і сказали: треба попрацювати в ДПУ…
— Попрацювати! — ухопився за слово Мальцев. — Тобто тимчасово?
— А цього я не знаю. Скажуть — назад у депо, повернусь з задоволенням. Там я паровози ремонтую…
—
— Ми, товаришу Мальцев, повинні охороняти права трудового народу.
— Ні, Осьмушко, ми боремося з гідрою контрреволюції. І виловлюємо ворогів Радянської влади.
— А коли повиловлюємо, що робитимемо?
— На наш вік, Тимошо, тої гідри хватить.
— Якщо погано працюватимемо. А я так гадаю: ще рік-два, ну, три роки… Банди ліквідуємо, шпигунів отаких, як сьогодні,— кивнув на білий мармуровий склеп, — повиловлюємо, контрі голову скрутимо, і давай, товаришу Осьмушко, вертайся до своєї справжньої роботи, бо без паровозів поїзди стоятимуть.
— Неправильно міркуєш, Тимошо.
— Це чому ж?
— Поки не переможе світова революція, буржуї на нас зуби топитимуть. А їм все треба знати: і про наші заводи, і про Червону Армію, шпигунів до нас засилатимуть, а хто їх виловлюватиме?
— Нам доведеться, — погодився Осьмушко, — без нас, певно, не обійтися.
— Ось я й гадаю, Тимошо, — довірливі нотки з’явилися в голосі Мальцева, — якщо вони наші таємниці розвідуватимуть, то ми що, лисі? Ми також у курсі маємо бути, тобто знати, що в них робиться.
— До чого ти?
— Ну ти й дурень, а ще Пушкіна читаєш! Своїх людей серед буржуїв повинні мати. За кордоном.
— Ні до чого, — заперечив Осьмушко впевнено, — тамтешні робочі люди з нами усіма буржуазними таємницями поділяться.
— Не так усе просто, Тимошо. Там свої капіталістичні закони: він поділиться, а буржуї його на цугундер — і до в’язниці… Не зрозумів ти мене, товаришу Осьмушко: ми до Антанти чекістів маємо запустити, тобто розвідників.
— Ось ти про що… — полегшено зітхнув Тимофій. Подумав трохи й виніс присуд: — Не вийде.
— Чому ж?
— Тим, що гімназії в нас позакінчували, таку справу не довіриш, а ми з тобою, товаришу Мальцев, по-їхньому не балакаємо. Нас вони за день викриють і, як ти кажеш, на цугундер — і до в’язниці… Чи одразу до стінки…
Мальцев реготнув самовпевнено.
— І знову ти, Тимошо, помиляєшся. Ми з тобою що — гірші за гімназистів? Якоїсь паршивої мови не навчимося? Я от уже знаю: “Рю дю Бак, месьє, сіль ву пле?” Тобі відомо, що таке рю, Тимошо?
— Уперше чую.
— Вулиця, товаришу Осьмушко, як наша Круглоуніверситетська.
—
— По-французькому.
— І про все балакати можеш?
— Ні, Тимошо, — засоромився Мальцев, — я тільки почав вивчати. Сто з гаком слів. Але вивчу обов’язково й балакатиму.
— Вивчиш, — ствердив Осьмушко з повагою. — Ти впертий і всього досягнеш.
— Самому важкувато, — зізнався Мальцев.
— А ти звернись до товариша Горожанина, аби для працівників ДПУ іноземні курси відкрили.
— Ти запишешся?
Осьмушко подумав трохи й згодився:
— Я що, гірший за всіх? — недовірливо скосив око на Мальцева й раптом мовив: — Я тобі, товаришу Мальцев, одному признаюся. Ти мені про французьку признався, і я тобі… Вірші я пишу…
— Ти?.. Вірші?.. — Різко повернувся до нього Мальцев. — Як Дем’ян Бєдний?
— Ну, може, гірші, Дем’яна Бєдного вся країна знає, а я для себе.
— Прочитай.
— А не сміятимешся?
— Слово чекіста!
Осьмушко пожував для чогось губами й прочитав притишено, але з пафосом:
Цвіт облітав під копита, колеса і кулі.
Коні іржали, вмирав комісар у сідлі.
Кричало вороння, німіли вкраїнські зозулі.
Упав комісар — і здригнулося серце землі.
— І це ти сам вигадав? — не повірив Мальцев.
— Погано?
— Краще за Пушкіна! — виніс категоричний присуд Мальцев.
— Не може бути краще за Пушкіна. Його в усіх підручниках друкують.
— І тебе друкуватимуть. У наших пролетарських підручниках.
— У пролетарських підручниках Шевченка треба.
— І Шевченка, і тебе…
— Шевченко в людські душі вмів зазирати.
— От би й мені зазирати!. — замріяно мовив Мальцев.
— Для чого?
— Як для чого? Ідуть вулицею люди, а їм у душі зирк — і все як на долоні: чистий — іди собі, контрики — наліво… А потім ушкварив би по тій контрі з “максима”, і нема у нас контри, зовсім чисто…
— Отак би міг — з “максима”?..
— З нагана довго, — поморщився Мальцев. — З кулемета ж чергою, а вони падають і лежать…
— Ну, знаєш, тут серце треба мати…
— Кам’яне, хочеш сказати? Не кам’яне в мене серце, Осьмушко, а закам’яніле.
— Чи не однаково?
— Не однаково. Треба, щоб серце класовою ненавистю палало!
Раптом Мальцев помітив, як Тимоша витягує шию, сам визирнув з-за куща й побачив на бічній алеї чоловіка. Той ішов повільно, заклавши руки за спину, у військовій формі — “разговори” горіли червоним вогнем у нього на грудях.