Останній заколот
Шрифт:
Прапорщик зробив паузу, сподіваючись, що Фрося підтримає його, однак та сиділа мовчки і відчужено дивилася повз нього.
“Невже, — подумав Вовк, — усі мої зусилля марні й знову доведеться тягнути порожній лотерейний квиток?” Але ще рано було здаватися, тому й вів далі упевнено:
— Так, нашої енергії… А я чув, тут, на Житомирщині, обстановка інша, люди не змирилися з поразкою, ведуть збройну боротьбу з більшовиками, й подекуди небезуспішно.
— Однак при чому тут я? — запитала Фрося.
— Гадав, ви, так само, як і я, не зможете змиритися з червоною диктатурою!
— Вибирайте слова, прапорщику, — мовила Фрося підкреслено сухо. — Яка червона диктатура? Народ
Чого-чого, а такого Вовк не чекав. Навіть розгубився. Покліпав очима й заперечив:
— Хіба ви разом з усіма нами не прагнули вигнання більшовиків з України?
— Дитячі забавки… Усе минулося, прапорщику, і я подорослішала. А от вам дивуюся: самі головою до зашморгу лізете.
— Якщо всі стануть міркувати так, — несхвально мовив Вовк, — тоді наші справи кепські. Одначе певен: ви, Фросю, не маєте рації, і скоро ми ділами доведемо це.
— Хто ж заважає?
— Ваша зрадницька позиція.
— От уже й зрадницею обізвали! — розсердилася Фрося. — Думайте, що кажете! І взагалі, розмовляти на цю тему не варто.
— Варто, Фросю, — заперечив Вовк, — сподіваюсь, батько не поділяє ваших поглядів.
— До нього і звертайтеся.
— Доведеться. Не чекав, що в нас вийде така розмова… Кожна людина, яка розумно мислить, не може не збагнути: однаково ми візьмемо владу. Але дехто на той час лікті кусатиме…
— А мене дивує ваша наївність, прапорщику. І настирливість. Самі голову підставляєте, то навіщо ж інших затягувати? У Почуйках ледь врятувалися, я вже гадала — геть по всьому, а тут ви знову… Давайте так, прапорщику: нагодую вас, трохи відпочинете, й розпрощаємося.
— Де Іван Іванович? — Вовк не міг уявити, що й старий Тимченко дотримується таких же поглядів.
— Де ж йому бути? По селах мотається чи з Гольдройзом справи ладнає.
— Хто такий Гольдройз?
— Овва! Його в Бердичеві всякий знає. Ресторан у центрі — неп тепер, то вони з батьком торгують.
Вовк обвів поглядом кімнату з килимками на підлозі, різьбленим дубовим буфетом і столом, укритим оксамитовою скатертиною.
— Купили вас більшовики, — сказав презирливо. — Кватирку трохи прочинили, а дехто й рота роззявив. Але ж, — підморгнув єхидно, — з кватирок і протягом тягне, а від протягів простуда й кашель.
— Не застудимось.
— Дай боже… — Вовк підвівся, і Фрося не затримала його, забувши навіть про обіцянку нагодувати. З полегшенням почула рипіння хвіртки й відразу викинула з голови зустріч з настирливим і зовсім небажаним гостем. Певно, обійшлася з прапорщиком різкувато й нечемно, та біс з ним. Часи невстояні й тривожні, а вона вже обпеклася на гарячому — навіщо метушитися, прагнути чогось кращого й, либонь, нездійсненного, тим паче, що тепер у неї Сергій!
Вони вже двічі провели вечори разом, спочатку в червоноармійському клубі, де самодіяльні артисти показували повчальну виставу про загибель проклятого капіталізму в усьому світі — гладких, ненажерливих буржуїв у паперових циліндрах перемагали пролетарі у фартухах та вродливі пролетарочки у яскравих червоних хустинах, а потім слухали виступ полкового духового оркестру — він виконував марші та революційні пісні. Сергій сказав, що капельмейстер пообіцяв розучити вальси та інші танці — тоді трудяща молодь зможе вечорами танцювати в парку. Тепер Фрося мріяла про вечір, коли одягне свою найкращу шовкову квітчасту сукню й танцюватиме вальс чи польку з самим командиром полку: звичайно, на них задивлятимуться, Фрося вже зараз уявляла заздрісні погляди святково вдягнених дівчат і своє торжество. А що все буде саме так, Фрося не сумнівалася, бо позавчора ввечері
Сергій і справді сказав те, що хотілося:
— Ти дуже гарна, Фросю, я ніколи не бачив такої вродливої, для мене ти найкраща і… виходь за мене заміж.
— І я кохаю тебе, — одповіла Фрося відразу й ніскілечки не вагаючись, — я покохала тебе в ту хвилину, коли побачила.
Сергій обняв її за плечі, повернув до себе й запитав:
— Будеш моєю?
Замість відповіді Фрося підставила йому губи. Сергій цілував її довго й солодко, і Фросі здалося, що вона цілується вперше в житті, що не було ні Якубовича, ні жахливої ночі, коли бігала рятувати поручика в Таращу, взагалі нічого раніше не існувало, все це примарилося їй, наснилося в жахливому сні, а щастя поруч, воно русяве, сильне, з синіми “разговорами” на гімнастерці…
Та все ж згадка про поручика Якубовича трохи протверезила Фросю, вона відірвалася від Сергієвих вуст і вже зовсім зібралася розповісти про все, що трапилося з нею, та в останній момент злякалася і промовчала. Однак коли Сергій запитав, чи скоро вони поберуться, хоч і кортіло відповісти “завтра”, сказала розважливо:
— Не поспішай, любий, я хочу звикнути до тебе.
— Але ж сама сказала: кохаєш…
І знову Фрося згадала, як пообіцяла Якубовичу першого ж вечора прийти до нього, і цей спогад болем обізвався в її серці. Проте подумала: тоді вона була зеленим і недосвідченим дівчиськом, а тепер життя навчило її всього — вона звідала і чоловічу зрадливість, і людську жорстокість та підступність, і милосердя. Затулила Сергієві рота долонею і попрохала:
— Не будь таким нетерплячим.
Та Сергій не здався:
— Чого чекати?
— Дай мені час приготуватися… — туманно відповіла Фрося. Не могла пояснити, що саме в неї на душі, що повинна мати хоч кілька днів, аби збутися тягаря на серці й увійти в його життя з чистим сумлінням.
Сергій запитав:
— Через тиждень?
— Наступної суботи. — І знову Фрося згадала вінчання в Насташківській церкві, священика в золотій ризі, відчула солодкий запах ладану — тепер у них не буде бучного свята, просто розпишуться у виконкомі. Фрося уявила, як нахиляється над столом, розписується у товстій зшитій звичайним шпагатом книзі, й від цього стало сумно. Адже любов слід якось освячувати, надягати обручки на пальці, проголошувати високі слова — й для чого більшовики відмовилися від шлюбної урочистості? Адже Сергій більшовик, червоний командир, по-старому полковник, кохає її так, як кохали сто чи двісті років тому, а свідком цього стане заяложений зошит з мотузками.
Мабуть, Сергій збагнув, що саме бентежить Фросю, бо сказав:
— Я попрошу хлопців з оркестру, й вони зіграють на нашому весіллі.
Фрося вдячно прихилилася головою до Сергієвого плеча. Так і сиділи вони мовчки — принишклі та умиротворені…
Тепер, згадавши щасливі хвилини на лавці під духмяною бузиною, Фрося з ненавистю зиркнула на хвіртку, що ляснула за Вовком. Ходять тут всякі — й чого їм потрібно?
І Вовк відчув полегшення, коли хвіртка зачинилася за ним. Ось тобі й Фрося — Тимченкова дочка, дружина поручика Якубовича! Його запеклий ворог! Покрутив головою, все ще не вірячи. Якщо вже Фрося вигнала його, то їхні справи значно поліпшились. А у Фросиній щирості не сумнівався: он як зблиснула очима — клята молодичка, вродлива й розумна…