Останній заколот
Шрифт:
— Прошу, — мало не проспівала Марія Данилівна, пропускаючи гостей до вітальні. Вина заспокоїлася, збагнувши, що Вакар не засудить її за чай з домашнім печивом, і заклопоталася біля столу, розставляючи чашки.
Микола Прокопович на правах господаря зайняв чільне місце в кінці столу, посадивши праворуч від себе Бакара з Чебаковим. Далі примостився Костянтин Прокопович, а за ним, біля самовара, Надя. Навпроти сіли Смирнов, Чолганський і Марія Данилівна — вони з Надею почали наливати чай.
Микола Прокопович обвів присутніх поглядом, мов сфотографував. Подумки дав оцінку кожному: ну, Костя з Надією — свої люди. Далі — Чебаков. Лисий, череп навіть виблискує, чоло високе, вилицюватий, брови кошлаті, очі темні й жорсткі. Справді, прокурор, такий без жалю пошле тебе на каторгу і одразу забуде.
Вакар — на півголови нижчий від Чебакова,
“А може, єврей? — майнула думка. — Прізвище підозріле й шнобель, проте перебував у Петербурзькому комітеті партії кадетів, а туди євреєві пробитися було важкувато. Це у більшовиків з меншовиками вони на перших ролях, а кадети все ж шанувалися… Хоча в останні роки перед революцією у Петрограді робилося чортзна-що…”
Навпроти Бакара Смирнов. З цим усе ясно, в принципі вони з Павлом Петровичем одного поля ягоди, та й Чолганський як на долоні. Але ж — адвокат, звик продаватися якнайдорожче, та хіба це такий вже великий гріх? Якщо розібратися, кожен із смертних такий, кожен хоче смачно поїсти й попестити такі груди, як у Наді, а за це ж треба платити… І кожен заробляє гроші стосовно своїх знань, здібностей і навіть нахабства…
Подумавши про нахабство, Микола Прокопович ураз заспокоївся: так, від цього Чолганського за версту тхне нахабством, і це визначає його сутність. З такими типами йому доводилося зустрічатися досить часто, й він виробив лінію поведінки з ними: іноді можна трохи й попустити, але краще триматися на віддалі, як начальник з підлеглим…
Вакар, відсьорбнувши чай, обдарував господаря посмішкою, подумавши: здається, цей професор Василенко саме такий, як його охарактеризували в Парижі. Карташов, член ЦК партії кадетів, ще до революції кілька разів зустрічався з Василенком і попереджував: зірок з неба не хапає, проте чіпкий у суто житейських питаннях, вміє потрапити в течію.
Далі — прокурор Чебаков. У цього, мабуть, усе розставлене по поличках. Людина надійна, не продасть. Далі професор Смирнов, здається, небезталанний, либонь, найцікавіший в усій цій компанії, бо Чолганський також не дуже симпатичний — типовий проноза, правильно казав про нього Чебаков: людина без принципів.
Проте чи так це вже погано? Та й кому потрібні принципи в їхні сповнені неспокою і зневіри часи? Хіба вони потрібні в боротьбі з більшовиками? Усе гарно в цій боротьбі, і будь ти хоч чортом, хоч янголом, байдуже, і нехай сам янгол ляже за кулемет і строчить по червоному війську…
Зримо уявивши таку неймовірну картину — янгол в білосніжному хітоні, склавши крила, лежить за “максимом”, — Микола Платонович посміхнувся і, ще раз відсьорбнувши чаю, мовив:
— Панове, ми зібралися тут, на квартирі відомого, з європейським ім’ям, вченого Миколи Прокоповича Василенка та його чарівної дружини для того, щоб обговорити актуальні питання нашого існування і боротьби проти більшовицької узурпації влади. Я представляю тут новий, утворений у Парижі Центр дії — так, панове, називається наша організація, яка об’єднала й згуртувала визначних діячів різних партій. Ядро Центру дії складають кадети, але до нашої програми та ідей з розумінням поставилися відомі діячі інших партій, починаючи з октябристів і кінчаючи есерами. А сьогодні на нашому засіданні присутній брат шановного господаря Костянтин Прокопович Василенко — соціал-демократ, і це зайвий раз свідчить про широкий фронт, який утворився останнім часом з представників усіх партій для боротьби з більшовиками та створеної ними Совдепії. Спочатку, панове, я хочу трохи зупинитися на загальному міжнародному становищі, що складається не на користь більшовиків. Тільки усвідомивши силу країн Антанти та їхню позицію щодо червоної Росії, можна побачити і перспективи нашої діяльності, бо самі ми, на жаль, не являємо зараз сили, котра змогла б подолати опір російського народу, який повірив демагогічним гаслам більшовиків і пішов за ними.
Микола Платонович зробив паузу, обвів присутніх уважним поглядом, намагаючись оцінити враження від своїх перших слів.
— Так от, пайове, міжнародне становище на нинішньому етапі складається цілком на нашу користь, і ми маємо скористатися з цього!
Костянтин Прокопович, почувши ці слова, іронічно гмикнув. Злість підступила йому до горла, та опанував себе й нічим не виказав справжніх почуттів — слухав Вакара й думав: от до чого
І був би він, Костянтин Прокопович Василенко, соціал-демократ і меншовик, не менше, ніж міністром України, звичайно, не самостійної України, як вимагали політики петлюрівської орієнтації, а у складі федерації, цілого конгломерату численних національностей Росії.
Костянтин Прокопович подивився на Чебакова, прочитав у прокурорському погляді відверту неприязнь. А Чебаков і не думав критися із своєю неприязню, він примусив себе прийти на це зібрання недолугих інтелігентів, як подумки називав кадетів, із суто тактичних міркувань. Він, Сергій Михайлович Чебаков, раніше не тільки не входив до жодної партії, а взагалі не визнавав ніяких партій, починаючи від октябристів і кінчаючи соціал-демократами та лівими есерами. Був чиновником, служив вірою і правдою режимові, на вершині якого стояв монарх. І це цілком улаштовувало Сергія Михайловича, бо мав певне становище й перспективи для просування по службі: почав судовим слідчим, п’ять років тягнув це ярмо й дослужився до товариша прокурора Києва. Після лютневої революції одержав по телеграфу наказ, підписаний міністром юстиції Керенським: зайняти посаду прокурора Київської судової палати. Залишався на цій посаді деякий час і за Центральної ради, потім Гетьманський уряд перевів його в Державний сенат. Тільки Петлюра звільнив Чебакова, залишивши без чинів і посад, і Сергій Михайлович й досі з лютою ненавистю згадував петлюрівщину. Хами й бидло, національного їм схотілося, росіяни їх не влаштовували — ну й що? Тепер сидять жебраками за кордоном і облизуються…
На щастя, Петлюрі не вдалося довго протриматися в Києві: прийшла доблесна Добровольча армія, про Чебакова Згадали й знову призначили прокурором судової палати. Потім кляті червоні розгромили Денікіна, і йому, відомому діячеві, довелося ховатися, тікати в Одеську губернію, влаштуватися діловодом епідеміологічного загону по боротьбі з тифом. Слава богу, після ліквідації загону вдалося, використавши нові довідки про сумлінну службу, влаштуватися знову в Києві, одержати посаду завідуючого відділом по денаціоналізації дрібного майна.
Чебаков люто стиснув кулаки, подумавши про своє теперішнє приниження. Дурні, останні дурні — і він, і колишній київський генерал-губернатор, і навіть сам їхня величність Микола II, панькалися з кадетами, думами, соціал-демократами… їх би всіх у холодні сибірські простори, мало стріляли й зовсім мало вішали, треба було подвоїти, потроїти кількість шибениць і в’язниць, оголосити терор, надзвичайне становище, все, що завгодно, аби зберегти монархію.
Чебаков не втримався і голосно кахикнув. Вакар здивовано зиркнув на нього, на мить затнувся, невдоволено поморщився.
— Отже, — вів далі, — на жаль, ставлення країн Антанти до Росії, нашої багатостраждальної матінки, зараз в основному хижацько, уряди багатьох країн дивляться на Росію як на можливу легку здобич, і цим визначається їхня політика й до емігрантських кіл…
Смирнов подав порожню чашку Марії Данилівні, й вона налила йому знову по вінця.
“А як ви гадали, — думав Смирнов, розмішуючи ложечкою цукор. — Закон історії: кожна сильна держава намагається підім’яти слабкішу. А Росія — масний шматок, найбільша країна в світі, кому не захочеться відкусити од такого пирога? І всі ми погодимося з цим: і ви, шановний пане Вакар, якщо візьмете владу, самі торгуватимете Россією. І я торгуватиму, — признався сам собі, — і я хочу, щоб прийшли до нас французи чи англійці, нехай навіть німці, ми відріжемо їм найкращі шматки, віддамо маєтки з наймаснішим українським чорноземом, укладемо концесії на найвигідніших для них умовах, піднесемо на блюдечку Баку й донецьке вугілля, тільки б вигнали більшовиків — комісарів у шкірянках, командирів з червоними та синіми “разговорами” на грудях, чекістів, аби знову загнуздали пролетарів та незаможніх, аби знову я переселився з Веронікою до шестикімнатної професорської квартири й двірник не дивився нахабно, а за квартал знімав кашкета”.