Останній заколот
Шрифт:
Вовк ще раз покрутив головою: у таку можна закохатися з першого погляду, й вій, можливо, закохався б, якби не служба.
Ресторан “Фіалка” закликав відвідувачів величезною вивіскою на непоказному одноповерховому будинку. Скромну фіалку на ній, щоправда, потіснила величезна пляшка, з горлечка якої у підставлений келих лилося спінене шампанське, хоча так і лишалося таємницею, як міг роздобути навіть всюдисущий Гольдройз французьке шампанське у богом забутому Бердичеві…
Вовк штовхнув двері “Фіалки” впевнено, як багатий відвідувач, хоч не мав грошей навіть на скромну ресторанну вечерю. Швейцар
— Де Гольдройз?
— Відпочивають-с… — догідливо пояснив швейцар. — Зволили пообідати й замкнулися в кабінеті.
— Де?.. — ступив до внутрішніх дверей Вовк.
— Але ж звеліли не турбувати-с…
— Розбуди! — наказав Вовк.
— Як доповісти? — поцікавився швейцар, хитро зиркнувши на Вовка.
— А це вже моя турбота.
— Слухаюсь… — швейцар подав Вовкові стілець і зник, ще раз уклонившись.
А Вовк подумав: скільки ще таких уламків минулого існує в їхньому новому житті, і збираються вони вечорами тут, дивляться в ці дбайливо протерті дзеркала, п’ють і жеруть, танцюють, сміються, лають совдепи, сподіваються повернути старе… Нічого: хай ще трохи повеселяться, усьому настає кінець, і колись ми перетворимо це непманівське кубло на зразкову робітничу їдальню.
Швейцар з’явився нечутно.
— Просять-с… — повідомив і розчинив двері перед Вовком. — Коридором праворуч останні двері.
Гольдройз сидів на дивані й солодко потягувався: либонь, усе ж устиг трохи подрімати. Зміряв Вовка проникливим поглядом. Мабуть, сподівався побачити когось іншого, і чоловік у ношеному піджаку й пом’ятій кепці не викликав у нього поваги. Посуворішав і запитав невдоволено:
— Чого хотіли?
Вовк не відповів одразу, дивився вивчаюче. Гадав, що побачить такого собі зачучвіреного містечкового єврея з пейсами у чорному сурдуті, а на дивані сидів чоловік у сірому гарного крою костюмі, білій крохмальній сорочці із смугастою краваткою, огрядний, але обличчя не червоне, а бліде, очі вирласті, живі, й смужка кавказьких вусиків під прямим, зовсім не єврейським носом. Чоло високе й благородні сиві скроні. З таким слід бути обережним: покладеш пальця до рота — відкусить…
— Ми з вами незнайомі, — пояснив Вовк, хоч це й так було зрозуміло. — Прапорщик Вовк до ваших послуг.
— А я не потребую ваших послуг, — обізвався Гольдройз, гостро зиркнувши на Вовка.
— Певно, так само, як я — ваших. Проте мені конче потрібно побачитися із своїм давнім знайомцем Іваном Івановичем Тимченком, і Фрося сказала, що тільки ви знаєте, де його можна здибати.
Очі Гольдройза похолоднішали. Однак посилання на Фросю зменшило його підозру, бо не вказав Вовкові на Двері, а запитав:
— Звідки ви, прапорщику, знаєте Івана Івановича?
— А ми з Тимченком з Насташки… І він довіряв мені…
Гольдройз невдоволено стиснув пальці так, що побіліли суглоби. Відповів, дивлячись спідлоба:
— Ну й дурень, що довіряє.
У глибині душі Вовк погодився з цим розумним і досвідченим Гольдройзом, проте одказав упевнено:
— Він знає, кому можна довіряти, а кому й ні.
—
— Хочу, — аніскілечки не засоромився Петро.
— А грошей нема?
— Трохи ще маю.
— Побережіть, згодяться. — Опасистий Гольдройз підвівся з зусиллям, наче його мучив радикуліт, потягнувся розминаючись. — Ідіть зі мною.
Він провів Вовка до кімнатки, де вміщувався лише столик, стільці й шафка з посудом, зник на хвилину, потім умостився навпроти Петра, сперся підборіддям на підставлені долоні — дивився, наче вмів читати думки.
— На мілизні, прапоре? — запитав зненацька.
— По-моєму, це видно й не такому проникливому чоловікові, як ви, — підлестив Вовк.
— Угу, — кивнув Гольдройз. — І сподіваєтесь на Ванька Ваньковича? У компаньйони не візьме…
— У ресторанщики не гожуся!
— Не гарячкуй, прапоре! — вирласті Гольдройзові очі зблиснули застережливо.
Офіціант у білому фартусі приніс повну тарілку гарячого борщу й шматок чорного хліба. Вовк таки зголоднів і не крився перед Гольдройзом, їв жадібно, сьорбаючи й мружачись від задоволення. Потім віддав належне й печені. Гольдройз сидів мовчки, почекав, поки Вовк доп’є компот, запитав:
— Ти був разом з Тимченком у Козачій раді?
Вовк удав здивування:
— З чим їдять цю Козачу раду?
— У піжмурки гратися приїхав? — набурмосився Гольдройз. — Тоді, — кивнув на двері, — відчалюй…
— Іван Іванович сам знає, що стоїть за мною.
— Певно, маєш рацію, — погодився Гольдройз, — та врахуй, ми з Тимченком компаньйони й довіряємо один одному.
— У комерції, — уточнив Вовк.
— Наша комерція, прапоре, залежить від політики.
— У крайньому разі втратите лише гроші…
— А ти — голову?
— Вона в мене одна.
— Правду кажеш. Ну, добре, посидь тут, відпочивай… — Гольдройз пішов, щільно причинивши за собою двері, а Вовк поклав голову на руки й заплющив очі. Ситна їжа розморила, захотілося спати, нічого не загрожувало йому, й Петро розслабився й задрімав. Прокинувся від відчуття, що хтось дивиться на нього. Роззирнувся довкола, проте в кімнаті нікого не було. Петро поклав голову на лікоть і хотів ще поспати, та двері відчинилися й на порозі став Тимченко. З-за його спини визирав Гольдройз.
Вовк не підвівся, тільки потер пучками скроні, відганяючи сон. Та й чого мав підводитися — хоч і колишній, та все ж офіцер і негоже тягнутися перед бидлом, хай і вибилося в комерсанти.
Ці кілька місяців, що вони не бачилися, наклали на Тимченка досить помітний відбиток. Петро згадав, як стояв Іван Іванович на церковній паперті в Насташці — у чорному костюмі, вельбучний і суворий, в оточенні так само добре одягнутих людей, що уособлювали сільську еліту. Щоправда, й зараз на Тимченкові був добротний піджак, та чогось не вистачало, й Петро одразу відзначив, чого саме: Тимченко позбувся вельбучності. У Насташці він тримав у руках владу, хай не в буквальному розумінні, червоний прапор усе ж майорів над сільрадою, — але ж негласну, і був упевнений, що скоро й насправді візьме її до рук. А тепер в очах була якась запобігливість.