Останній заколот
Шрифт:
— Радий, — сказав, — навіть дуже радий, бо віддані люди тепер на вагу золота.
— Однак, — старший здивовано роззирнувся довкруж, — де ж ваші?..
— Поспішаєте, — самими губами посміхнувся отець Леонтій, — так просто справи не робляться. Невже ви гадали, що Грунтенко без належної перевірки сунеться сюди?
— Проте, святий отче, мене ви знаєте не один день, до того ж, мої зв’язки з поручиком Якубовичем…
Отець Леонтій застережливо підвів руку:
— Ви, Іване Івановичу, поза підозрою, але прапорщика, вибачте, бачу вперше…
— Я ж поручився за нього!
—
— Ні в якому разі, — щиро відгукнувся Вовк, — навпаки, мені це подобається. Сувора конспірація і найретельніша перевірка всіх без винятку — основа основ. Цупком і Козача рада не втрималися тільки тому, що чекістам удалося приспати пильність їхніх керівників.
— Отож… — схвалив отець Леонтій і заліз до бідарки. — Прошу їхати за мною.
Вони обминули байрак і глухим лісовим путівцем за годину дісталися невеличкого хутора: усього чотири чи п’ять хат, критих почорнілим гонтом, тихих і принишклих під кронами вікових дубів і лип, що підступали до самісіньких садиб. Здавалося, люди полишили хутір, не гавкнув навіть пес і на подвір’ях було порожньо, однак отець Леонтій упевнено зупинив бідарку біля останньої хати, зістрибнув на землю, і одразу з-за клуні нечутно вислизнули двоє з гвинтівками. Побачивши священика, не опустили зброю, один зупинився біля танку, а другий ступив кілька кроків, спрямувавши багнет просто в груди отця Леонтія.
— Хто такі? — позорив очима по вершниках і наказав загрозливо: — Злазьте з коней!
Прапорщик з Іваном Івановичем виконали наказ одразу, це сподобалося вартовому з гвинтівкою, він підійшов до них, обмацуючи уважним поглядом.
— Я священик з Високої Печі, — пояснив отець Леонтій, — і нас тут мають чекати.
— Та бачу, що не паламар, — не зовсім увічливо відповів вартовий і запитав: — Зброю маєте?
— Яка може бути зброя у духовної особи! — обурено вигукнув отець Леонтій, але це не справило враження на вартового. Хитро підморгнув і мовив:
— Бачили всяке… А у вас? — обернувся до вершників.
Іван Іванович похитав головою, а Вовк витягнув з внутрішньої кишені піджака наган, підважив на долоні й подав неохоче. Вартовий повеселішав і опустив гвинтівку.
— Проходьте, — вказав на ганок, — вас уже чекають.
У чисто прибраній кімнаті за довгим столом, збитим із дбайливо виструганих дощок, сидів чоловік у військовій гімнастерці з портупеєю. Побачивши отця Леонтія, він обійшов стіл і потиснув священикові руку. Потім поздоровкався з Іваном Івановичем, зміряв поглядом Вовка, та не сказав нічого — підсунув стільця і вмостився на ньому, наче прапорщик мало цікавив його.
Вовк також присунув собі стілець, сів, вільно поклавши ногу на ногу і демонструючи цілковиту незалежність. Це не дуже сподобалося чоловікові в гімнастерці, бо зсунув брови й запитав:
— То як справи?
Це запитання не стосувалося нікого конкретно, та ініціативу взяв на себе отець Леонтій:
— Справи наші втішними поки що назвати важко. І ви, Володимире Антоновичу, знаєте це не гірше за пас. Тут усі свої, тому й говоритиму відверто. Починаємо фактично на порожньому місці, вкотре вже починаємо, панове, і не можемо
Грунтенко не зводив з отця Леонтія очей, і вони зблискували іронічно.
— Не треба бути таким категоричним, отче, — обірвав нарешті священика. — Я ще хочу жити, та й шановне панство, якщо не помиляюсь, також не поспішає туди… Однак маєте рацію, ризик великий, і тільки справді відважні люди стають до наших лав. — Сказавши це, подивився на Вовка, й прапорщик зрозумів його.
— Здасться, я тут єдиний, кого ви бачите вперше, — подав голос Петро, — Проте сподіваюсь, що деяку інформацію про мене ви вже зібрали.
— Інакше не мав би честі розмовляти з вами, — погодився Грунтенко.
— Отже, знаєте, що я обіймав посаду заступника начальника центроштабу Козачої ради.
— Уточнюю: не знаю, а чув…
Вовк дістав шматок полотна.
— Прошу ознайомитися.
Грунтенко підніс полотнянку до очей, уважно вивчив її.
— Документ справжній. І нам відомо, що вам, прапорщику, випадково вдалося уникнути арешту. Але саме ця випадковість і насторожує мене…
Вовк розвів руки.
— На жаль, маю лише довідку, видану червоними.
— Можна з нею ознайомитися?
— Прошу.
— Довідка уманської лікарні?
— Так.
— Хворіли на тиф?
— Там сказано. Ледь видряпався.
— А як потрапили в Умань? Адже, як мені відомо, діяли в районі Таращі.
— Я захворів саме тоді, коли почалися арешти. У домі Борового, — збрехав Вовк, знаючи, що найближчим часом перевірити це буде важко. — Перед тим був у Києві — готували до повстання й терору підпільні осередки. Саме з Києва її відрядили мене по зброю до Таращі, а тут хвороба. Боровий, точніше його дочка та жінка, встигли попередити Івана Івановича, — кивнув на Тимченка, — я ж випадково затримався на одному з хуторів, а потім мене з фальшивими документами переправили в Умань…
— А тепер ви знову хочете воювати з більшовиками? Не обпеклися?
— Дивне запитання, Володимире Антоновичу. — Вовк вирішив піти у наступ. — Вибачте, але я трохи знаю про вас, звичайно, не все, та вісті не лежать на місці. Принаймні, що потрапили сюди з генерал-хорунжим Тютюнником. Волів би запитати те ж саме і у вас, бо виправдатися вже буде важче.
— Так, — роздумливо відповів Грунтенко, — рейд генерал-хорунжого виявився невдалим.
— І скількох з вас тоді порубала червона кіннота? — не вгамовувався Вовк.