Останній заколот
Шрифт:
Проте Єдиневський не може ризикувати, він постачає Центр дії важливими військовими документами, котрим, певно, нема ціни, і за які, казав Вакар, польська та французька розвідки заплатять чималі гроші.
Яковлєв згадав Вакара і одразу забув про Яновського. У серце вжалила заздрість, ні, мабуть, не заздрість, бо він ніколи не заздрив Миколі, навпаки, коли вони ще вчилися в одній гімназії, дивився на Бакара згори вниз, та й взагалі, яке могло бути порівняння? Він уже тоді почав писати п’єси, вчитель словесності хвалив, гімназистки надсилали йому любовні записки, а Микола Вакар, низенький, непоказний,
То чого заздрити?
Не заздрість, а ревнощі, нарешті збагнув Яковлєв. Справді, цей гостроносий Вакар живе в самому Парижі, приїхав звідти, аби створити в Києві цілу підпільну організацію, натякав, що залучив до неї навіть відомих професорів — і це ж треба, таке недолуге, а зумів підім’яти під себе навіть професуру.
Проте що ж тут дивного, одразу позадкував Яковлєв. Багато професорів зараз настроєні проти більшовиків, їм дай не тільки Бакара, а й ще миршавішого, підуть за будь-яким, а Колюня Вакар зробився Миколою Платоновичем. За ним стоїть сам могутній Карташов з компанією — кадети…
А кадети — це партія, звичайно, партія пошарпана, але зуміла зберегти центр у Парижі, поновлює свої організації в Совдепії, щоправда, під іншими гаслами, та кадетський присмак все ж відчувається у всьому.
Це пусте, що Вакар рекламує Центр дії як організацію міжпартійну, — візьмуть владу, тут усе й проявиться, як на лакмусовому папірці, нікуди вони не подінуться від кадетської програми.
Але хто сказав, що вона неприйнятна?
Чудові ідеї, далекоглядні гасла, й тільки запеклі соціалісти й відірвані від життя ідеалісти заперечували їх. Тепер схаменулися, тепер кадети навіть для меншовиків чи лівих есерів свої, тепер збагнули, що кадети — мрія, цукор, мармелад чи навіть халва, їж і облизуйся…
Вакар казав, що зв’язку з кадетами шукає сам Петлюра, який колись не терпів і духу кадетського.
Згадавши про Бакара та київську академічну групу Центру дії, яку йому доручили очолити, Яковлєв остаточно опанував себе. Справді, розгарячився, як хлопчисько, царський полковник став йому напереп’ят, дівчину відбив, ну й біс з ним, з полковником, а також з дівчиськом. Гарна, щоправда, якась витончена, не те що акторки; ті, певно, ефектніші, до того ж, багато чому навчені, проте мало не всі однакові, та й ще вимагають платню — усім давай тільки головні ролі, і всі геніальні, хоч, зрештою, крім вродливого обличчя, нічого не мають.
І все ж треба сьогодні ж знайти Лялю, вирішив. У Лялі, крім личка, ще й інші принади, і дівчина добре розумів це. Для неї сам Олекса Яковлєв не постать, вона посміхалася йому, коли писав п’єси, а тепер, певно, залізла в ліжко до якогось головрежа чи, вірогідніше, череватого непмана. Але Лялі треба сказати, що майже готова нова п’єса з головною роллю для неї. Ляля не зможе не оцінити це, і принаймні кілька ночей знайде й для нього.
Усе, крапка, годі про Наталю. Не треба й згадувати. Ось тільки цей ненависний і противний полковник…
Неясна думка майнула в Яковлєва. Проте чому неясна? Не обов’язково вбивати цього типа, для чого ризикувати йому чи Єдиневському? Адже Яновського можна знищити зовсім по-іншому, навпаки, хай живе, але як?..
Розчавити, розтерти, та ще й плюнути…
Яковлєв
Яковлєв повеселішав: так, треба бити словом, бо інколи слово б’є значно сильніше й точніше, ніж куля.
14
Вовк обминув велику залізничну станцію Попельню і через густий дубовий ліс в’їхав у село Жиловці. Село починалося відразу за лісом, і Петро, не злізаючи з коня, спокійно огледівся.
Третя хата від краю, за піщаною лісовою дорогою. Під солом’яною стріхою, а на подвір’ї, як і казав Грунтенко, криниця з журавлем. Тихо, нікого не видно, наче село у ці передвечірні години зовсім вимерло.
Прапорщик зліз з коня і підійшов до садиби. Хвіртка зарипіла, кінь вдоволено замотав головою, відчувши перепочинок, і лише тоді Вовк побачив біля ганку жінку в білій кофтині. Зупинилася, піднесла до очей долоню дашком, почала роздивлятися.
— Тут мешкає Михайло Середа? — запитав Вовк.
— Тут.
— Я від отця Леонтія. З Високої Печі.
— Зараз покличу, — відповіла жінка, як видалося Петрові, без особливого зацікавлення.
Вовк підвів коня майже до самого ганку, зняв кашкета і обтер піт з чола просто рукавом, почекав ще з хвилину, і тоді на ганок вийшов черевань у спідній сорочці, з обвислими довгими вусами. Він узявся обома руками за бильця, перехилився, розглядаючи Вовка маленькими, жвавими очима, запитав:
— Від отця Леонтія, кажеш? З Високої Печі? І що піп звелів переказати?
— Аби приготували віск для свічок.
— Приготую, — кивнув чоловік, і обличчя його розпливлося в солодкій посмішці. — Облиш коня, я сам розсідлаю, а ти заходь, бачу — натомився…
Петро й справді натомився, їхав мало не цілий день по спеці, хотілося пити, а ще більше — простягнутися просто на траві у затінку під клунею.
Черевань прудко, як на свою статуру, збіг з ганку, взяв у Петра повід.
— Йди, — осміхнувся ще раз, — там Вірка холодного хлібного квасу внесла з погреба, бачу, губи в тебе запеклися…
Вовк мимоволі ковтнув слину: нема нічого кращого у спеку, ніж холодний різкий хлібний квас — і смачно, і вливає в тіло бадьорість. Він підвівся крутими східцями на ганок — хата стояла на високому підмурку й виділялася з-поміж сусідських не тільки висотою, а й ошатністю: була чисто побілена, й дбайлива господиня обвела вікна синьою фарбою.
У напівтемних сінях Петра огорнув гіркий запах свіжоскошеного татарського зілля, їм встеляють долівку на зелені свята, свята вже давно відійшли, та дух зілля чомусь зберігся. Петро не встиг почудуватися з цього, як раптом ззаду на нього навалилися, викрутили руки, й перше, ніж він устиг оговтатися, скримцювали за спиною.