Останній заколот
Шрифт:
— Хотів би затримати вас на кілька хвилин, — молодик вказав на лавицю обіч алеї. — Коли, звичайно, маєте час…
Олег Данилович кивнув, згоджуючись, і вони всілися, точніше, молодик не сів, а примостився боком до Яновського.
— Дозвольте відрекомендуватися, — мовив якось боязко, паче студент прийшов здавати екзамен суворому професорові. — Олексій Васильович Яковлєв.
“Яковлєв? — подумав Яновський, але не пригадав. — Яковлєв? — подумки повторив ще раз і нарешті зрозумів: — Олекса… Олекса Яковлєв, той самий юнак, що був закоханий у Наталю і про якого з таким ентузіазмом розповідала Серафима Володимирівна”.
Кров
— Наталя мені казала про вас.
— Тим краще, тим краще, — заметушився той. — І що ж вам сказала Наталя?
— Що ви були її нареченим. — Олег Данилович зробив паузу. — І ще вона сказала, що кохала вас.
— Оті.. От!.. — вигукнув Яковлєв. — І раптом у наше життя вриваєтеся ви, насмілюсь сказати, задурили голову недосвідченій дівчині… Аякже, полковник, молодий, та вже полковник, і всякі там красиві слова, подарунки… Ви нечесним шляхом відібрали в мене наречену, розбили наше кохання!
Олег Данилович зібрав усю силу волі, щоб не вибухнути.
— А що вам сказала Наталя? — запитав сухо.
— Я знаю: вона вийшла за вас заміж і сказала — люблячи… Але чи може бути справжнім кохання зовсім наївної дівчини до вас? Адже ви аж на десять років старший! Ви обманули Наталю, вам вдалося якось причарувати її, але мине час, і вона зрозуміє, що помилилася, помилилася жорстоко, настане трагедія, хіба вам не шкода Наталі?
Олег Данилович уловив нездоровий блиск у очах Яковлєва й нараз подумав: може, несповна розуму? Чи й справді так закоханий, що втратив голову? Може, якась частка істини є в його словах, але згадав, як розповідала йому Наталя про зустрічі з Олексою, розповіла все, не криючись, — підвів руку, зупиняючи Яковлєва, й запитав:
— А ви пробували сказати все це самій Наталі?
Обличчя в Яковлєва одразу потвердішало й зробилося лютим. Він відсунувся від Олега Даниловича — тепер сидів упевнено, раптом різко повернувся, немов хотів схопити Яновського за груди чи вдарити, та скам’янів, навіть зблід, потім підвів вказівного пальця правиці й Дещо театрально тицьнув ним в Олега Даниловича.
— Так, — вигукнув, — я намагався переконати Наталю, розкрити їй очі на ваші справжні наміри, та вона засліплена! Засліплена вами, вашими заслугами, регаліями, ви, досвідчений ловелас, зуміли втертися їй у довір’я.
— І які ж мої справжні наміри? — Олег Данилович устиг повністю опанувати себе, йому зробилося навіть трохи смішно.
— Ви кинете Наталю через місяць — два, насолодившись юністю та незайманістю!
— От що! — посуворішав Яновський. — Хто дав вам право розмовляти зі мною таким тоном? Так, я старший за Наталю, але вона сама вибрала мене, і, врахуйте, я люблю свою дружину й не дозволю нікому, і вам в тому числі, втручатися в наше життя. До речі, тепер я ніякий не полковник, а слюсар-механік, і аніскілечки не принижений цим. Наскільки мені відомо, Наталя також. Отож, вважаю подальшу розмову небажаною… — Почав підводитися, та Яковлєв зупинив його рішучим жестом:
— Я знав, що ви — проноза, полковнику, — вигукнув люто, — але щоб таке!.. Ви, дворянин і офіцер, зганьбили не тільки себе, а й весь офіцерський корпус! Ви перейшли на бік червоних, плазуючи перед ними… Слюсар! — зареготав раптом мало не істерично. — Пролетар з полковницькими погонами… Чи не здається вам, що це підло, добродію?
—
— Не рівняйте нас! — обурився Яковлєв. — Я удаю, що служу більшовикам, а ви справді працюєте на них. Ви, який колись присягав царю і зрікся присяги!
— А ви демагог, — сказав Олег Данилович і здивувався, що такого чоловіка могла любити Наталя. Але одразу ж знайшов для неї виправдання: розлюбила…
Яковлєв почервонів так, що кров мало не бризнула з його повних щік.
— Ви ще пошкодуєте! — Стрімко підвівся і пішов алеєю, не озираючись.
Олег Данилович посидів ще трохи. Роздратування, яко викликала ця скороминуща й до деякої міри безглузда розмова, поступово вляглося, проте неприємний осад лишився, і він попрямував додому, вирішивши не розповідати про Яковлєва Наталі: жінки легко ранимі, то для чого я? їм ускладнювати й так непросте життя?
Яковлєв проминув Марийський палац, сів на лавицю й глибоко зітхнув, знімаючи нервове напруження. Поморщився й пошепки вилаявся: так не можна — повівся, як хлопчина, емоції переважили, ще б трохи — й міг би побитися з цим Яновським.
Зрештою, було б з-за чого, битися: просто уражене самолюбство, ніякого великого кохання до Наталі, що він його демонстрував допіру, вже давно нема. Звичайно, було колись юнацьке почуття, ну, присягався у вічнім коханні, проте в кого не було цього? Не можна вибухати через якесь вродливе дівчисько, що вийшло заміж за іншого. Скільки було в нього у “Червоному факелі” вродливіших дівчат, які прагнули одержати головні ролі!..
Отже, вирішив, він не мас права дозволяти собі такі ексцеси, особливо тепер, коли очолив хоча й не дуже велику, та все ж авторитетну групу по боротьбі з совдепами. Витримка й ще раз витримка…
Олекса спробував дихати рівно, й це йому вдалося, але знову згадав примружені іронічні очі полковника, її лють закипіла в ньому. Можна давати: найурочистіші обіцянки тримати себе в руках, однак терпіти приниження?!
Яковлєв потер пучками скроні, знову спробував заспокоїтись, та нараз збагнув, що ці наступи люті переслідуватимуть його завжди, і єдиний вихід — помститися. Ясно: полковник Яновський зрадник, а зрадників знищують. Та чи зможе він справді знищити його?
Яковлєв подумав: найкраще було б перестріти цього вискочня десь у безлюдному місці, на Аскольдовій могилі чи на дніпрових схилах біля Лаври, вихопити пістолет і побачити переляк на самовпевпеній пиці, потім всадити йому в серце кулю, ні, для гарантії дві кулі, схилитися над тілом, копнути носком черевика в груди — так робив у “Червоному факелі” актор Шамардін, бездарний актор, який чомусь подобався глядачам…
Проте, вирішив Яковлєв, для чого вбивати самому? Самому небезпечно, треба доручити акцію Єдиневському, той військовий, служить у Київському округу, йому й карти в руки.