Останній заколот
Шрифт:
— Сідайте, — заклопоталася Фрося. — Я вам борщу насиплю, а є ще вареники з сиром…
Іванові Івановичу зробилося прикро: раніше дочка варила борщ тільки для нього, а тепер реберця мегелить чужа й ненависна людина — його борщ, його дочка, до чого тут ще хтось?..
Але примусив себе навіть осміхнутися і пішов мити руки.
Фрося посадила батька навпроти Сергія, сама вмостилася між ними, наче підкреслюючи, що ділить себе між цими такими несхожими чоловіками.
— Як справи? — ввічливо поцікавився Сергій, і це
— Справи не вельми, — відповів між двома ковтками борщу, — сьогодні на селі ви господарі, завтра отаман наскочить, а наше діло вимагає спокою і сталості. Селянин і від вас, і від отамана худобу ховає, бо навчений…
— Тут ви не праві, — заперечив Сергій, — навіщо від пас ховати? Сплатив податок, маєш документ — вільно дихай…
— А він уже надихався! — не втримався від ущипливої репліки Іван Іванович. — Коли продзагони швендяли…
— Були інші обставини.
— Це ти не мені пояснюй, це ти в селі розповідай… А справжній господар вважає: про всяк випадок ховати треба від усіх. І від нас, заготівельників, виходить. Хоч ми й готівкою платимо. Й немалі гроші.
— Скоро! — пообіцяв Сергій. — Скоро все налагодиться. Розженемо отаманів, нове життя почнеться.
— Так я вам і повірив, — недобре зблиснув очима Іван Іванович. — Люди подейкують: недавно якийсь отаман поїзд зупинив і багато грошей узяв…
— Було таке, — спохмурнів Сергій. — Прогавили Таргана, от і сталося… Але ж вбили отамана, червоноармійці знищили гада, про таке чули?
— На місці Таргана інший з’явиться…
— Уже з’явився. Банду очолив якийсь Длугопольський, з Тютюнникових недобитків.
“Не якийсь Длугопольський, а офіцер, і не банда, а загін — скоро вони заллють тобі сала за шкуру”, — подумав Іван Іванович не без задоволення.
— Чув я таке прізвище, — сказав, — а ще чув, що той Длугопольський по наших повітах гуляє, і ще один отаман з’явився на Поліссі, як ти кажеш, з Тютюнникових недобитків. Приміром, об’єднаються ці два отамани — от тобі вже й сила!
— Небажано… — похитав головою Сергій. — Вельми небажано, ми ці банди повинні ганяти з хутора на хутір, виловлювати й знищувати. Проте зв’язок поганий. Телефонів по селах нема, а отамани всюди своїх людей мають. Ми, скажімо, довідались, що Длугопольський в Іванополі ночував, ескадрон по тривозі туди вирушив, а отамана хтось попередив, і він з Іванополя до Чуднова чи Любара перебіг…
— Важко… — погодився Іван Іванович і нахилився над мискою, аби зять не помітив задоволеної посмішки в нього на губах. — А я чув, Длугопольський під Рогачевим обертається.
— Від кого? — насторожився Сергій.
— У Понинці купив двох бичків, а господар саме з Рогачева вернувся, то казав, що перестрів хлопців тамтого отамана на шляху до Баранівки. — Іван Іванович відірвався від борщу, зустрів здивовано-запитливий Фроепн погляд і повторив упевнено: — Так і сказав:
— Банда… — автоматично поправив його Сергій. — Цікаве повідомлення, і велике вам спасибі. — Стрімко підвівся. — Не можна гаяти ані хвилини, ми сподівалися перехопити їх біля Краснопілля, а бач, куди повернула…
Фрося подивилася на батька з жахом, хотіла щось сказати, але той поклав їй руку на плече, відгородив від чоловіка.
— Може, й перехопите, — сказав, — якщо квапитиметесь.
Сергій уже натягав кашкета. На мить затримався на порозі, всміхнувся Фросі й зник.
— Що ви вчинили, тату? — повернулася до батька Фрося.
— Навів червоних кіннотників на слід бандитів, — відповів незворушно, й тільки іронічні вогники зблиснули в його очах.
— Неправда! Ви кажете неправду!
— Ось уже й ти, дочко, звинувачуєш мене в брехні. А може, мені той селянин з Понинки збрехав?
Фрося подивилася на батька уважно.
— Ви ж розумні, тату, — сказала. — І я не дурна. То давайте домовимось: ви у Сергієві справи не лізьте, бо погано скінчиться…
— Викажеш рідного батька?
— Не доводьте до того.
— І це дочка! — з пафосом вигукнув Іван Іванович. — Для якої поклав усе життя!
— Я люблю вас, тату, — ствердила Фрося, — але Сергія вам не віддам!
“Віддаси… — злостиво подумав Іван Іванович, — ще й як віддаси… Усі ви спочатку приндитесь, але ж кохання минає, а життя жорстоке, й рідко хто може виборсатися з болота…”
Він нічого не відповів, лише скрушно похитав головою і пішов на свою половину. Постояв перед дзеркалом, приміряючи нового кашкета, зітхнув і одягнув старого, з плямами й пропітнілою підкладкою, — полюбляв старі речі, звикав до них і міняв лише в крайньому разі. Старі речі — як і старе життя, подумав, а в тому старому житті почувався справжнім чоловіком. Усе було як на долоні: б гроші — людина, нема — комаха, й кожен може розчавити тебе безжалісно. А тепер крутись, як вуж, між червоними й своїми, бач, рідна дочка вже проти йде — край світу…
Невже справді край світу?
І це Фрося, якій він ніколи ні в чому не відмовляв, якій купив золоту згарду! Та згарда лежить у нього в скрині: дочка побоялася взяти її — раптом потрапить на очі чоловікові, почнуться розпитування, підозри…
Ось так, міркував Іван Іванович, до чого докотилися! Раніше жінка могла вийти на люди в золотому намисті, усі б дивилися на неї і роззявляли роти, а тепер зась, тримай прикраси в скрині, якщо не хочеш сварки з червоним командиром. Але, подумав також, золото є золото, золотом і лишиться. Настануть часи, коли все повернеться на круги своя. Он в їхньому ресторані вже з’являються непманші з золотими обручками і діамантовими сережками, а жінка завжди лишається жінкою, не все одно, чия ти дружина — непмана чи командира полку, жінці хочеться показати себе…