Останній заколот
Шрифт:
— Грунтенко, — згадав Вовк, — коли мене вранці відвозили до Попельні, дуже поспішав. Прискакав якийсь їхній вояк, і кінь під ним був весь у милі. Виходить, їхав швидко й здалеку. Грунтенко одразу заметушився й наказав сідлати коней. А я — до станції, там близько, й пішки можна було, однак довезли кіньми до самого поїзда.
— На Гоголівську підеш завтра, — вирішив Колесников. — Про цю явку нам уже відомо — Мальцев на неї випадково натрапив. Слава богу, не розворушили це кубло, щоправда, й жодних доказів не мали, обмежилися спостереженням, — Колесников відшукав у столі тоненьку картонну течку, погортав сторінки. — Ось донесення:
— Хіба можна забути? Ми там з Морозом самого Бесарабенка брали.
— Давай туди, тут пішки недалеко. Зв’язок — лише в крайньому разі. І перевіряйся частіше.
Вовк прийшов на Гоголівську вранці, коли господарки з кошиками тільки ще тягнулися з базару. Не зупиняючись, проминув двадцять перший будинок, югнув за ріг і одразу повернув назад — упевнився, що ніхто за ним не стежить. Піднявся на другий поверх цегляного неоковирного будинку, постояв, роздивляючись. Дві квартири — одна відразу на сходовому майданчику, друга — трохи далі, через маленький коридорчик. Дзвоника до потрібної квартири нема, двері пошарпані, оббиті порізаною чорною цератою, під самими дверима підметено, але далі підлога засмічена, видно, господиня провела якусь умовну рису на майданчику й прибирала тільки свою територію.
Вовк знайшов місце на дверях, де з-під церати виглядало дерево, постукав делікатно, як і належить прохачеві. Гадав, що Тетяну Пилипівну доведеться будити й приготувався стукати ще, та мало не одразу почув кроки, двері зарипіли, і на майданчик визирнула жінка. Петро не розібрав — молода чи стара, побачив лише очі — великі, темні — й запитав:
— Я по об’яві, хотів би навчатися латині.
— На жаль… — Почала жінка, та Петро, не зводячи погляду з її очей, присунувся до дверей і мовив притишено:
— Чули, у Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло…
Раптом очі зникли, Вовкові здалося, що жінка злякалася й метнулася од дверей, проте вона просто прикрила очі віями, а коли розплющила їх, то очі набрали зовсім іншого виразу: посвітлішали й посміхалися.
— Не Михайло, а Тимофій, — відповіла самими губами й зняла ланцюжок.
Передпокій у квартирі зовсім не відповідав стилю будинку. Був ухожений, підлогу встеляла яскрава килимова доріжка, на стіні висіло велике дзеркало в бронзовій рамі, а під ним стояла тумбочка з вазою, в ній квіти.
Жінка відступила від дверей, звільняючи прохід, і лише тепер Вовк зміг розгледіти її. Років за тридцять, гладка, вродлива, хоч зморшки де-не-де й залягли вже на обличчі. Дивиться насторожено й розглядає його уважно.
— Тетяна Пилипівна? — запитав.
— До ваших послуг… —
— А у вас непогано.
— Хто вам назвав моє ім’я? — запитала господиня нетерпляче.
— Той, хто дав пароль.
— Резонно. І все ж?..
— Прізвище Грунтенко вам нічого не каже?
— Уперше чую.
— Шкода, бо саме він назвав вашу адресу й дав пароль.
— Що за один?
— Позавчора ми зустрілися з ним на Житомирщині. Грунтенко з Длугопольським очолюють один з найбільших повстанських загонів на Поліссі.
Риси обличчя в Тетяни Пилипівни пом’якшали, вона посміхнулася приязно й висловила здогад:
— Грунтенко з Длугопольським прийшли на Полісся минулої осені з генерал-хорунжим Тютюнником?
— Звідки знаєте?
— Бо тільки Юрій Йосипович та його найдовіреніші люди знали про моє існування.
— Бачите, усе сходиться. — Петро збагнув, що йому повірили, й відрекомендувався: — Прапорщик Петро Вовк.
— Як мене звуть, знаєте… — Господиня зміряла його оцінюючим поглядом, видно, Вовк справив непогане враження, бо мовила, пустивши йому ледь помітних бісиків з очей: — Звіть мене просто Танею.
— Ніколи не гадав, що побачу на Гоголівській таку чарівну істоту, — заявив Петро, відчувши, що саме цей тон аніскілечки не шокуватиме господиню. — Здичавіли ми в поліських лісах, а тут… — широким жестом обвів передпокій з дзеркалом і квітами, поцілував руку господині, — а тут — як у кращих домах Парижа…
— О-о, прапорщику, як би мені хотілося зараз коли б не в Париж, то хоча б до Варшави! — вигукнула господиня.
— Я завжди вважав паш Київ кращим за Варшаву, — щиро заперечив Вовк.
— Не те… — зітхнула Тетяна Пилипівна, — Тепер місто зовсім не те… Запаскуджене…
— А мені видалося пристойним: навіть вулиці підметені.
— Нема колишнього шарму. Ще недавно вийдеш на Бібіковський бульвар чи на Хрещатик — шикарна публіка, дами в туалетах… А магазини? Ну, зараз дещо трохи з’явилося, але все ж жебрацтво… Колись лише на Хрещатику було кілька ювелірних! Вам не доводилося, прапорщику, купувати щось у Сіртакі?
— Уперше чую.
— Відомий ювелір, і колись… — Спогади затуманили господинине обличчя. — Так, колись від Сіртакі мені прислали перстень із смарагдом… Боже мій, цей перстень довелося проїсти під час більшовицької розрухи — жах, як ви вважаєте, прапорщику?
Вовк вважав, що Радянська влада ще мало притиснула господарку квартири на Гоголівській. Встиг зазирнути до вітальні, побачив квітчастий килим на підлозі, гарні меблі, фарфор на буфетних полицях — ні, не все ще проїла Тетяна Пилипівна, видно, добре підгодовують її з-за кордону, а також місцеві недобитки.
— Жах, — ствердив, — тим більше, що той перстень подарував вам, певно, чоловік…
— Який був мужчина! Тепер таких нема… Він збудував мені дачу над річкою… над Ірпенем, просто так, мені захотілося — і збудував. Потім її відібрали совдепи, а колись ми з Чоколовим пили там найкраще французьке шампанське…
— Чоколов — власник цегелень? — уточнив Вовк.
— Такі чоловіки трапляються рідко… — невизначено одповіла Тетяна Пилипівна. Знову зітхнула, зиркнула на Вовка, видно, вирішила, що передала куті меду, й трохи поправилась: — Правда, тепер зовсім інші масштаби…