Останній заколот
Шрифт:
Вовк прикинув: поки в ДПУ підготують для нього вірогідну дезінформацію, мине доба чи дві. Нема рації критися від цього шпигуна. Навпаки, одвертість може зіграти важливу роль у встановленні тісніших зв’язків з Богданом Юліановичем: можливо, навіть вдасться вийти на його інформаторів. А в тому, що саме через цей непомітний будиночок у Тихому завулку йде до Польщі шпигунська інформація, Петро тепер майже не сумнівався. Удав, що трохи повагався, й сказав:
— За два дні я міг би систематизувати матеріали, підготовлені для поляків.
—
— Ні, — поморщився Вовк, — я не хочу, щоб зайвий раз хтось навідувався туди. Краще зробимо так: я чекатиму біля Софіївської дзвіниці о сьомій вечора з газетою у правій кишені піджака. Ваша людина скаже мені: п’ятдесят сім, а я відновім — сорок. Улаштовує?
— Цілком.
Вовк підвівся, і Богдан Юліанович не затримував його.
Встановити, що за ним ніхто не стежить на цій мало на сільській вулиці було досить легко, та Вовк для гарантії пішов не до трамвайної зупинки, а звернув у ліс, де й проблукав годину. Потім на трамваї дістався до центру, там пересів на візника й подзвонив Колесникову вже з Бутишевого. Пояснив суть справи й попросив прискорити складання матеріалів для “двуйки”.
Колесников зрозумів його одразу:
— Після обіду зайди на головпоштамт. Одержиш пакет “до запитання”. Інформація — перший клас, “двуйка” тобі за версту кланятиметься.
— У труні я бачив твою “двуйку”, — не зовсім увічливо відповів Петро й дав відбій.
18
— Гарні новини, Володимире Антоновичу, — Длугопольський зупинився у дверях і широко усміхнувся.
Грунтенко скинув ковдру, сів на ліжку в самій білизні, потягнувся і зауважив:
— Щось відвик я від гарних новин.
— Не гнівіть бога, шановний. Останнім часом фортуна таки на нашому боці: прапорщик Вовк, певно, вже в Києві. Усе йде добре, а щойно прискакав гонець з Високої Печі.
— Від отця Леонтія?
— Тимченко передає з Бердичева: червоноармійці Вариводи сьогодні прочісуватимуть села в районі Рогачева й Баранівки. Вдалося навести їх на фальшивий слід, і ми можемо, не боячись засідки, здійснити намічену операцію.
— Краснопілля?
— Точно знаємо, що піхто не прийде їм на поміч.
— Ну й з богом! — Грунтенко легко підвівся з ліжка, почав одягатися, обмотав свіжою онучею ногу й сунув у начищений чобіт, пристукнув закаблуком. Обернувся до Длугопольського, який все ще стовбичив у дверях. — Скликайте хлопців, Миколо Костянтиновичу, — чи то попросив, чи то наказав.
— Навіщо?
— Перша масштабна операція загону, й слід пояснити бійцям, що й до чого…
— Обійдуться: поведемо, і все!
— Не легковажте, Миколо Костянтиновичу. Більшовики чим брали? Їхні комісари були весь час серед червоноармійців і все їм роз’яснювали.
— Дивуюсь я вашим порівнянням.
— Ні, добродію,
— Хочете повідомити, що підемо на Краснопілля?
— А чому б і ні?
— І ви гарантуєте, що серед наших вояків нема жодного зрадника чи шпигуна? Який повідомить червоним про наші сьогоднішні плани?
— На жаль, такої гарантії нема.
— Отож…
— Навколо хутора виставимо таку охорону, що й миші не проскочить. А коли вирушимо, буде вже пізно…
Длугопольський посміхнувся:
— Ну, якщо вам так хочеться потеревенити…
— Не хочеться, зовсім не хочеться сипати перлами перед свинями, однак ще раз скажу: не можна недооцінювати силу живого слова.
— Давайте, — махнув рукою Длугопольський, — викаблучуйтеся, може, й справді маєте рацію.
Загін зібрався на галявині поруч хутора через годину. Розташувалися хто як хотів: одні простягнулися на траві, інші сиділи, обійнявши руками коліна, кілька хлопців оточили кулеметника Федька, що стояв у затінку під дубом, голосно реготали з його жартів. Грунтенко підвів руку, вимагаючи уваги, почав голосно:
— Козаки! Я попросив вас зібратися, аби повідомити, що сьогодні ваш загін має здійснити значну операцію проти совдепів. Досі ми тільки лоскотали червоних чи просто псували їм нерви, а нині завдамо відчутного удару, такого, щоб запам’ятали надовго. З сьогоднішнього дня фактично почнеться збройна боротьба з більшовиками на Поліссі. Не обіцяю, що боротьба буде швидкою й безкровною, та все одно ми переможемо, отаман і я упевнені в боєздатності загону: знаємо, що кожен з вас вартий кількох червоних і за силою, і за військовим умінням. Отже, товариство, сьогодні підемо на містечко Краснопілля, поновимо там нашу владу, покажемо більшовикам, що петлюрівські загони ще не склали зброю, навпаки, тільки починають свою боротьбу!
— Слава! — загорлав хтось, і Грунтенко впізнав голос козака Микити Чмеля.
“Оце людина! — подумав розчулено. — Справді розумна і віддана!”
— Геть більшовиків з України! — підвівся навшпиньки її змахнув рукою. — Аби й духу їхнього не було!
— Правильно! — знову загорлав Чміль, і його підтримали: загомоніли радісно й голосно.
З-під дуба виступив Федько — високий хлопець у офіцерському кашкеті зі слідом від кокарди. Махнув рукою, привертаючи увагу.
— Красиво кажеш! — вигукнув. — Але ж нас сотня, а у Краснопіллі можлива засідка. Хто сказав, що там не чекає на нас червоний ескадрон?
Його слова справили враження: Грунтенко одразу вловив це з реакції присутніх, та й кому, зрештою, хочеться йти під шаблі червоного ескадрону? Але не міг повідомити, що Краснопілля сьогодні беззахисне: треба було навчити цих анархічно настроєних вояків слухатися отамана й виконувати накази. Тому й мовив рішуче:
— Наліт на Краснопілля — це наказ отамана, ти зрозумів це, Федько? — Тепер він звертався безпосередньо до хлопця в офіцерському кашкеті.