Останній заколот
Шрифт:
Жовтий паркан вони побачили здалеку — Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.
— Семене Калістратовичу? — поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі — либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара — і поспішив заспокоїти: — Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.
Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним,
— Слава тобі, господи, — прошепотів, — а я вже гадав: по мою душу…
— По вашу… — ствердив Чміль. — Отаман просили, аби ви вийшли до нього. Порадитися вони хочуть, кого раніше в містечку злапати, щоб не втекли або, ще гірше, не зустріли кулеметом…
— Це ми зараз, — заметушився господар. — Це ми швидко… Радість яка, господи, почув ти наші молитви! — Він метнувся до ганку й з’явився через кілька хвилин одягнутий і взутий.
Длугопольський зліз з коня і обійнявся з Семеном Калістратовичем. Зналися давно, коли отаман ще й гадки не мав, куди заведуть його життєві манівці, вчився у гімназії і мешкав з батьком. Той тримав у Житомирі заїжджий двір, на воротах якого самодіяльний художник на замовлення господаря вивів ядучою оранжевою фарбою: “Готеля тута”. Побачивши цей неоковирний напис, гімназист Микола схопився за голову, та батько лише посміявся з нього: то нічого, що не дуже грамотно, зате зрозуміло й далеко видно, а реклама в комерції ніколи де завадить.
Семен Калістратович, наїжджаючи до Житомира, зупинявся тільки в Длугопольських — про нього й згадав Микола Костянтинович, коли довелося тікати від Котовського: знайшов тимчасовий притулок саме в Краснопіллі.
— Зачекалися, — радісно й збуджено мовив Семен Калістратович. — А я вже гадав, що ви, шановний, забули про нас.
— Старі хліб-сіль ніколи не забуваються, — упевнено заявив Длугопольський, хоч сам мало вірив у це. — Завжди пам’ятатиму, як ви, кинувши все, везли пас з Володимиром Антоновичем у Карпівці.
— Що вдієш, у нас голова, самі знаєте, хитрий, як лис, і все винюхає. Але ж у Карпівцях вам було гарно?
— Вашими турботами, Семене Калістратовичу.
— Отже, добре… А що з Володимиром Антоновичем?
— Не впізнали? — перегнувся з коня Грунтенко.
— Боже мій, і ви, добродію… Яке вишукане товариство, і я не знаходжу слів…
— Не треба слів, — не зовсім увічливо перервав його Длугопольський. — Побалакаємо опісля, а тепер проведіть моїх хлопців до голови. Аби взяти його зненацька. Та й різних там активістів, на ваш розсуд.
— Зробимо, — заметушився Семен Калістратович, — усе залагодимо так, аби комар носа не підточив. Радість-то яка! — урочисто підвів руки. — Благодійники ви наші!
— Не гайте часу, — перервав його Грунтенко. — Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.
Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом — стояла
Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:
— Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана — живим не дасться.
— Спробуємо… — Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:
— Це ти, Петре Власовичу?
— Що треба?
— Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.
— Для чого? Сплю я, приходь завтра.
— Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.
— А чому поштар сам до мене не прискочив?
Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:
— Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.
— Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…
— Моє діло, Власовичу, теляче, — ображено мовив Семен Калістратович, — передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… — Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.
— Хтось з губернії… — Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. — Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…
Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.
Голова й справді нічого не запідозрив, бо вийшов безтурботно, підставивши спину Чмелеві. Микита не міг не скористатися з цього, спритно вдарив руків’ям нагана в потилицю, голова захитався, а другий козак навалився. Удвох з Микитою вони зв’язали Брилеві руки й кинули на землю.
Семен Калістратович схилився над головою, побачив у тьмяному місячному сяйві, як той розплющив очі, отямившись. Мало не розчулено попестив Бриля по погано виголеній щоці, мовив ласкаво:
— З побаченням вас, Петре Власовичу, зачекалися вас добрі люди, погомоніти треба.
Голова роззирнувся довкруж, одразу збагнув усе, спохмурнів і прохрипів:
— Вклепався, як хлопчисько… А знав, що ти контра. Знав і вклепався, от що обидно!
— Ти тепер, голово, слова образливі забудь, — благодушно порадив Семен Калістратович. — Бо я й розлютитися можу, а залежиш ти, Петре Власовичу, тепер від мене, й маю право тебе стріляти чи милувати.
— Стрілятимеш, — упевнено сказав Бриль. — Це ми з вашим братом, куркульнею, панькалися, а ти не помилуєш.