Останній заколот
Шрифт:
— Все може статися, — невизначено мовив Семен Калістратович і звелів козакам: — Давай, хлопці, ведіть його на майдан, а ти, Микито, гайда зі мною, пошуруємо трохи. Тут ще один гад, небезпечний, Попелюхом зветься, то, може, і ного вдасться злапати…
— Сам ти гад повзучий, — з ненавистю витиснув з себе голова. — Шкода, відігрався ти, але ненадовго. Ну, наскочили на селище, грабуватимете, постріляєте нас, побешкетуєте, а потім що? Знову до лісу, по хуторах ховатиметесь… А замість нас нові люди прийдуть, вони розберуться, від них не сховаєшся…
Семен Калістратович
— Пильнуйте, хлопці, його, бо сильне, стерво, й дуже небезпечне!
— Ти мене й зв’язаного боїшся, — метнув на нього погляд голова. — І мертвого боятимешся, бо я тебе й з того світу дістану! — Повернувся і поплуганився серединою вулиці.
Семен Калістратович тільки плюнув йому вслід, подумавши злостиво:
“Давай, вихваляйся, з того світу ще ніхто не вертався, навіть звістки не подавав, а з новим головою якось упораємось, гіршою за тебе у Краснопіллі не буде…”
Ця думка заспокоїла й потішила Семена Калістратовича — мовив Чмелеві:
— Тут за місточком друга хата ліворуч. Активіст їхній мешкає, і вредний — Іван Попелюх. Ти, Микито, сам його візьми і веди на площу. Бо мені й справді негоже з вами показуватись — люди побачать і донесуть. Ви завтра за сто верстов будете, шукай вітра в полі, а мені у Краснопіллі лишатися…
— А ви, бачу, перестрашились… — Не втримався від єхидної посмішки Чміль.
— Не перестрашений я, хлопче, а обережний. І навчений життям. Поживеш з моє!..
Микита лише зневажливо гмикнув і подався до місточка ловити якогось Попелюха: й то діло, сказано — червоний активіст, а з червоними у Чмеля була одна розмова — куля в серце з гвинта чи нагана. Добре пам’ятає, як тікав через болото від котовців, мало не втонув, потім усе ж напоровся на засідку, поклав двох, проте й його дістала куля… Слава богу, пробило тільки плече, вдалося заплутати сліди в лісі, а потім відлежатися в знайомого на хуторі. Хіба таке прощають?
На майдані перед церквою отаман звелів розкласти велике вогнище. Хлопці притягли дров з попової садиби — батюшка не заперечував, навпаки, благословив заради богоугодної справи. Дістали десь кілька лавок та стільців, отаман з Грунтенком розташувалися поблизу вогнища, дивилися, як зганяють козаки людей на площу. Тепер не крилися — розтеклися по вулицях із стріляниною та галасом, відчули себе справжніми господарями.
До освітленого вогнищем кола штовхнули Бриля і ще кількох активістів. Длугопольський зміряв голову затяжним поглядом, лишився задоволений і наказав:
— Розв’яжіть йому руки й подайте стілець. Сідай голово, в ногах правди нема, та й розмова в нас передбачається не така вже й коротка.
— Розмова? — здивувався голова, розминаючи набряклі руки. — Виходить, погомонимо
— От цього гарантувати не можу. Судити будемо тебе, голово, при народі судитимемо, аби всі дізналися про твої злочини.
— Маєте суд? — щиро здивувався Бриль. — І за якими ж законами судитимете?
— Вільна Україна тебе судитиме, — не без пафосу заявив отаман. — І закони наші суворі, але справедливі.
— Судді ж хто?
— Судитиме тебе військовий трибунал, голово.
— Отак одразу б і казали… — Бриль присунув стільця, всівся, поклавши ногу на ногу і всім своїм виглядом демонструючи зневагу. — Комедію, виходить, влаштуєте? Навіщо ж той трибунал, стріляйте відразу.
— Ні, голово, ми не бандити, а час, сам знаєш, непевний і тривожний, воєнний для нас час, бо воюємо з вашими совдепами, от і суд військовий, хіба у вас не було трибуналів?
— Було і в нас, проте ми з контриками воювали, хто проти трудового народу піднявся.
— Розберемося… — відмахнувся отаман. Скочив на лавку, розглядаючи майдан, і лишився задоволений. За стільцем голови тупцювало ще четверо чоловіків, один у самій білизні — козаки вихопили з ліжка й не дали одягнутися. Нічого, не застудиться, ніч тепла, та й вогнище гріє. За освітленим колом скрадалися людські постаті, Длугопольський позорив очима, намагаючись знайти Семена Калістратовича, та попереду стояли жінки: чоловіки випхали їх, справедливо вважаючи, що з жіноцтва вимоги менші, бо невідомо, що візьме отаман у голову — набачилися всього й на милість та великодушність не розраховували.
Длугопольський зіскочив з лавки, зустрівся поглядом з Грунтенком, ледь помітно кивнув:
— Починайте…
Грунтенко наказав поставити спинками до вогнища три стільці. Сів на середній, обабіч посадив ще двох козами.
— Військовий трибунал починає своє засідання, — сказав голосно і урочисто, аби почули всі на площі. — Слухається справа Бриля Петра Власовича, члена більшовицької партії, яка захопила владу на Україні. Наш законний уряд УНР не визнає Совдепію і збройно бореться з нею. Отже, підсудний Бриль, який обіймав посаду голови Краснопільської селищної ради, захопив її незаконно, бо ми її не визнаємо. Крім того, будучи членом партії більшовиків, він сумлінно провадив більшовицьку політику, упосліджував, арештовував і принижував справжніх патріотів національного зрушення. Збройно боровся проти військ головного отамана Симона Петлюри і в складі так званих частин особливого призначення незаконно відбирав хліб у селян. Чи визнаєте, підсудний, свою вину по всіх пунктах звинувачення?
— А якби не визнав?
— Трибунал має багато свідчень ваших злочинів.
— Щось я не бачу, аби опитували свідків.
— Але ж ви самі не заперечуєте жодного пункту звинувачення.
Бриль підвівся і сказав вагомо:
— Мене обрав головою ради народ. Нехай він мене й судить, а вашого трибуналу не визнаю.
— Не потребуємо вашого визнання, підсудний. — Грунтенко нахилився до козаків, які статечно сиділи на стільцях, удав, що вислуховує їх, потім підвів руку, запрошуючи до тиші, й проголосив: