Останній заколот
Шрифт:
Микита протер очі, посміхнувся Тимченкові й запитав:
— Є щось нове?
— А у вас?
— Чекаємо на ваші повідомлення, добродію.
— Новин не маю.
— Нема, то й нема, — не дуже зажурився Микита. — Отаман хоче на Уланів наскочити, то просив обстановку розвідати. До суботи.
— Спробую. — Іван Іванович сів на кушетку поруч з Чмелем і запитав: — Хочеш, Микито, заробити?
— Хто грошей цурається? Хіба дурень…
— Ти не дурень, Микито, й задумав я справу… Гарну справу, й отаман буде вельми потішений. Та й взагалі
— Для зрушення ми завжді готові… Але ж ви щось казали про гроші…
— Золотом пахне, Микито.
— Чого ж тягнете, добродію?
— Треба одного прикінчити, червоного більшовика й вашого найпершого ворога.
— Комісара?
— Командира червоного кавполку.
Очі в Микити вирячились.
— Однак, подейкують, він ваш зять. Тому й попереджаєте нас…
— Оце й погано, Микито, що подейкують… Сьогодні один бовкне, завтра ще хтось: от і дізнаються, звідки роги ростуть, а нам це зовсім ні до чого, навпаки, треба ховати кінці у воду.
— Я хіба заперечую: треба, то й треба…
— Чув я, тверду руку маєш, от і подумав: цього червоного командира тільки ти й можеш покласти.
— Зможу, — погодився Чміль, — але ж як до нього підступитися?
— Допоможу.
— Тоді й розмов нема.
— Ми з тобою, Микито, засідку влаштуємо. Разом я з тим командиром мешкаю, коли він з дому вийде, й стрелиш.
Чміль подумав і заперечив:
— Ні, добродію, мені ще своя голова дорога. Почують постріл, зчинять тривогу, а як я з міста виберуся? То зараз на возі, потихеньку до найближчого хутора, а там уже верхи, там уже спробуй наздогнати!.. Коли ж у місті тривога, перекриють усі виїзди — не втечеге.
— А ти краще подумай, Микито, — для чого одразу тікати? Гольдройз тебе у своїх євреїв переховає, день — два пересидиш, поки все вгамується, поки поховають товариша червоного полковника, й паняй до отамана…
— Але ж казали: золото… Певно, допік вам зятьок, шановний? — реготнув неприємно. — Скільки ж заплатите? Бо, звичайно, небезпечно, головою ризикуватиму.
— Добре заплачу: десять золотих червінців.
— Десять червінців?.. За комполку?..
— А задурно не хочеш? Якщо отаман накаже!
— Отаман у нас не дуже-то й дурний, добродію, і вірними людьми не розкидається.
— Добре, Микито, буде тобі двадцять червінців.
— Ото вже розмова, добродію. Я б, чесно, й менше взяв, якби ви того командира з міста витягли. Коли б знаття, де саме буде, можна засідку влаштувати й кулеметною чергою різонути. Бо я до кулемета призвичаєний.
— Ну й дурний ти, Микито. Червоні що, кулеметів не мають? Або наздоженуть і шаблями порубають. А тут тихесенько пукнув з нагана — і все…
— Тихесенько не пукнеш, тихесенько тільки в калюжу бзднути можна. А ще люди очі мають, почують, побачать, а мені вулицями відходити треба, у вас не переховаєшся.
— У мене ніяк не можна, Микито: все одно, що самому голову під сокиру підставити.
— А я маю підставляти?
— То ж
— І коли ж це влаштуємо, добродію?
— Ти до Трощі сьогодні?
— Отаман чекає.
— Передаси отаманові: Іван Іванович просив тебе відпустити на понеділок. Тільки не кажи, про що ми з тобою домовились. Боюсь, отаман заперечуватиме: йому моє родичання з тим червоним командиром вигідне.
— Ще й як! — кивнув Чміль. — Але ж і мені двадцять червінців не завадять.
— Тож не барися, Микито, у понеділок чекатиму на тебе. Вночі виїдь, аби на сході сонця побачилися. Чи під вечір приїзди. Я тобі все покажу, де того червоного полковника чекати й куди тікати. Аби все чисто скінчилося, й ніхто на мене не подумав. Бандитська куля передчасно обірвала життя червоного героя! — додав з пафосом, начебто цитуючи газету.
22
Яновський переступив поріг будинку на Єлизаветинській з почуттям тривоги: зрештою, кому приємно, коли тебе викликають до ВДПУ? Щоправда, до гаража вранці завітав зовсім по схожий на чекіста молодик у модній блакитній сорочці й повідомив Олегові Даниловичу, що його хоче бачити сам товариш Горожанин — він чекає на нього о дванадцятій, якщо, звичайно, товариш Яновський може звільнитися в цей час.
Олег Данилович не заперечував. Товариш у блакитній сорочці потиснув йому на прощання руку, що свідчило якщо не про повагу, то принаймні про прихильне ставлення. Тобто, все мало переконати Яновського, що викликають його зовсім не для того, аби покарати, однак почуття підсвідомої тривоги не полишало його всю першу половину дня і не зникло тепер, коли вартовий, перевіривши документи, ввічливо козирнув і вказав на сходи до другого поверху.
Олег Данилович згадав свої перші відвідини цього будинку. Тоді зовсім не сподівався повернутися — що ж, життя виявишся значно милостивішим до нього, навпаки, саме після того пам’ятного й тривожного дня знову почало посміхатися йому.
А як буде тепер?
Сумнів не розвіявся навіть після того, як товариш Горожанин, побачивши Яновського, відірвався від паперів, посміхнувся й подав руку. Більше того, Горожанин обійшов навколо столу й вмостився в кріслі навпроти Олега Даниловича, даючи зрозуміти, що розмова в них передбачається це зовсім офіційна.
Яновський уважно подивився на Горожанина. З першого разу погано запам’ятав його, в уяві збереглося тільки видовжене бліде обличчя — жодної характерної риси, а тепер побачив карі запалі очі, роздвоєне підборіддя, високе чоло й залисини, а під очима мішки, що свідчило про втому й нестачу свіжого повітря. Розмовляючи, Горожанин мружився, і тоді очі його майже зовсім зникали в вузьких щілинах, проте раптово немов вистрілювали, наче читали потаємні думки.
— Ми запросили вас, Олег Данилович, — сказав Горожанин після звичайних, ні до чого не зобов’язуючих запитань на сімейні та виробничі теми, — бо розраховуємо на вашу допомогу.