Останній заколот
Шрифт:
Чого-чого, а такого Яновський не чекав. Гадав: в тому або іншому варіанті Горожанин усе ж цікавитиметься його минулим, однак щоб отакої?.. Покліпав очима й знизав плечима.
Горожанин одразу помітив розгубленість Яновського й додав:
— Звичайно, якщо ви погодитесь.
— Чим я зможу допомогти? — щиро здивувався Олег Данилович.
Горожанин сплів пальці, хруснув суглобами й мовив розважливо, дивлячись кудись над головою Яновського, наче вести цю розмову йому було важко,
— Можливо, наша пропозиція, точніше, прохання не сподобаються вам, то скажете, на тому й покінчимо. Але скажіть спочатку, ви знаєте Яковлєва?
— Колишнього нареченого моєї дружини?
— Олексу Васильовича Яковлєва, який донедавна був викладачем школи військових курсантів?
— Знаю.
— У яких ви стосунках?
— Вельми невизначених. Бачилися всього раз на вулиці. Зустріч не дуже приємна — Олекса Васильович усе ще розраховував на прихильність моєї дружини й хотів довести, що він має на неї більше прав… — Олег Данилович відчув деяку пишномовність у цій відповіді, затнувся і додав: — Коротше, Яковлєв приревнував мене до Наталі й хотів вбити між нами клин.
— Ми трохи вивчили біографію Олекси Васильовича, — очі Горожанина сховалися в щілини, — й здогадувалися, що він не ставитиметься до вас приязно.
Олег Данилович насторожився:
— Звідки знаєте про нашу зустріч?
— Щойно ви самі повідомили. А про Яковлєва вимушені збирати матеріали, от і дізналися, що колись він залицявся до вашої дружини. Тоді й виникла ідея побалакати з вами.
— Уважно слухаю вас.
Горожанин вистрілив очима із щілин і втупився в Яновського.
— Ми завели справу на Яковлєва й хотіли б, щоб ви, ну, як би це сказати, трохи дізналися про нього…
Риси обличчя Яновського закам’яніли, кров загупала в скронях. Однак стримався і мовив якомога люб’язніше:
— Помилилися адресою, товаришу Горожанин. Шаную вас і вдячний за все, що зробили для мене, але філером школи по був і не буду! — Побачив, як гнівно загорілися очі в Горожанина, але додав ще жорстокіше: — Так, філером, бо це не моя професія і, сподіваюсь, вона ніколи не стане моєю.
— Я міг би й образитися, — відповів Горожанин похмуро, — бо у вашій відповіді є недостойний натяк на мою професію, однак спробую стримати себе, тільки тому, що цього вимагають інтереси справи. — Подумав трохи, дивлячись на Олега Даниловича спідлоба, повільно підвівся і витягнув із сейфа звичайну картонну течку. Дістав з неї три аркуші паперу, поклав їх на стіл. — Читайте…
Олег Данилович прочитав і підвів очі на Горожанина.
— Вельми секретні речі, — сказав.
— Частина мобілізаційного плану Київського військового округу. І ці папери були передані за кордон.
— Хочете сказати?..
—
— Наскільки я розумію, цією інформацією оперує обмежене коло осіб.
— Так.
— І все ж документ потрапив за кордон…
— Є неспростовні докази, що Олекса Васильович Яковлєв доклав до цього руку.
— Ось воно що! — нарешті збагнув Олег Данилович. — Але ж звичайний викладач школи військових курсантів не міг мати доступ до таких документів.
— Не міг. Отут і заковика. Вину самого Яковлєва доведено, він очолює один з молодіжних контрреволюційних осередків у Києві, але хто передав йому найсекретніші документи? Розумієте, зрадник сидить у самому військовому окрузі! І ми не знаємо, коли й кому він передасть наступну інформацію.
Олег Данилович посміхнувся:
— Але ж ви не випустите Яковлєва із свого поля зору…
— Звичайно. Проте він, можливо, не має безпосередніх контактів із шпигуном, гадаю, у них все передбачене, існує кілька ланок ланцюга, ухопитися за кінець важко, а в нас нема часу: не можемо допустити, щоб військові таємниці ставали відомі ворогу.
— Не можемо, — погодився Яновський і раптом збагнув, що ця коротка репліка уже ніби засвідчила його згоду допомогти ДПУ.
Горожанин примружився, заховавши очі, й запитав:
— Сподіваюсь, тепер ви остаточно зрозуміли мене.
— Але що я можу? — розвів руки Олег Данилович. — Я знаю Яковлєва менше, ніж ви.
— Проте значно краще знає його ваша дружина.
Олег Данилович зіщулився: кого-кого, а Наталю не хотів вплутувати в цю історію. Так і сказав Горожанину.
— А ви спробуйте делікатно, — заперечив той. — Якщо треба, поговоріть з нею відверто.
— Санкціонуєте? — посміхнувся Яновський не без іронії.
— Санкціонуємо, — не сприйняв іронії Горожанин. — Якщо хочете, я б зараз самого чорта лисого підпряг, аби нарешті розплутати цей клубок.
— Єдине, що мене тривожить: Наталя може сприйняти все це як прояв моїх ревнощів.
— Наскільки нам відомо, вона дуже розумна жінка й, сподіваюсь, зрозуміє вас. Але справді дружину не варто було б чіпати… Щось тут… — Горожанин клацнув пальцями, — проте сподіваюсь, ви зумієте знайти форму…
— Спробую… — ухилився від прямої відповіді Олег Данилович. — Та маю надійніше джерело інформації.
— Невже?.. — пожвавішав Горожанин. — Якщо не секрет?..
— Який же секрет? Рідна теща… Серафима Володимирівна — кладезь не лише суто житейської мудрості, а й неоціненне джерело інформації. Вона пам’ятає в деталях усе, що відбулося в її юності. А якщо додати ще Берту Абрамівну, то цьому тандемові, на моє глибоке переконання, не може протистояти ніщо.